я поки що просто зайшов познайомитися. Багатолюдний коридор – не найкраще місце для того, щоб обговорювати подробиці справи. За день-другий ми зустрінемося для приватної розмови.
– Але я нічого не пам’ятаю. У мене вдома знайшли всі ті речі, і…
– Цить! Більше нічого не кажи. Тут і стіни мають вуха. Коли тебе відведуть нагору, будь обачним. Поліція має у своєму арсеналі безліч хитрощів. Ні з ким не балакай, навіть із іншими в’язнями – серед них трапляються підсадні. Не бракує і донощиків, які збирають інформацію, а потім за гроші передають кому слід. Якщо сподіваєшся на неупереджений суд, тримай рота на замку.
Мілліган сіпав головою, тер щоку і повсякчас поривався вибовкати подробиці справи. Насамкінець він пробелькотів:
– Оголосіть, що я не визнаю свою провину. Гадаю, я схибнувся.
– Що ж, побачимо, – відповів Швайкарт. – Але тут обговорювати цього не можна.
– А можна, щоб моєю справою займалася жінка-адвокат?
– Є в нас одна жінка-адвокат. Я подивлюся, чи вийде її залучити.
Швайкарт спостерігав, як офіцер забрав Міллігана і повів перевдягатися з повсякденного одягу в блакитну робу. Цей колір в окружній в’язниці вирізняв арештантів, затриманих за скоєння тяжких злочинів. Непросто буде працювати з цим юнаком – він мовби суцільний оголений клубок нервів. Та й від злочинів хлопець фактично не відкараскувався, тільки повторював як заведений, що нічого не пам’ятає. Це було нетипово. Проте Швайкарт міг собі тільки уявити, який лемент здійметься у пресі, якщо захист оголосить, ніби дії Університетського ґвалтівника спричинила душевна недуга.
Залишивши позаду будівлю окружної в’язниці, юрист купив примірник «Колумбус Диспетч» і на першій же шпальті побачив статтю під такою назвою:
«ПОЛІЦІЯ ВЗЯЛА ПІД ВАРТУ ПІДОЗРЮВАНОГО В УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЗҐВАЛТУВАННЯХ»
У статті йшлося про те, що двадцятишестирічна студентка, яка майже два тижні тому стала жертвою наруги, візьме участь у поліцейській процедурі впізнання, де їй буде потрібно вибрати свого кривдника з-поміж інших осіб. А увінчував статтю знімок Міллігана з чітко вказаним прізвищем.
Повернувшись до контори, Швайкарт обдзвонив решту місцевих газет із проханням не публікувати фотографію підозрюваного, бо це може вплинути на об’єктивність призначеної на понеділок процедури впізнання. У газетах йому дали рішучу відсіч. Якщо, мовляв, така фотокартка потрапить їм до рук, вона негайно піде у друк. Адвокат почухав люлькою бороду і взяв слухавку, плануючи зателефонувати додому і попередити дружину, що запізниться на вечерю.
– Гей, – пролунало з дверей кабінету, – ти зараз схожий на ведмедя, котрого заскочили на тому, що він увіпхав носа до вулика.
Швайкарт підвів голову і побачив усміхнене обличчя Джуді Стівенсон.
– Он як? – прогуркотів, кладучи слухавку і всміхаючись у відповідь. – А вгадай-но, хто нещодавно попросив,
