має право пересвідчитися, що в приміщенні немає сторонніх осіб, і для цього їй не потрібен ордер на обшук. Знаючи це, Клеберг зайшов до спальні підозрюваного. На незастеленому ліжку лежав брунатний спортивний костюм. У кімнаті був страшенний рейвах, на підлозі валялася брудна білизна. Детектив зазирнув до гардеробної кімнати й побачив там не що інше, як кредитні картки Донни Вест і Керрі Драєр, складені охайним стосиком на полиці. Там же були і клаптики паперу, вирвані із записників дівчат. На столику перед дзеркалом лежали затемнені окуляри й гаманець.
Клеберг пішов шукати Боксербаума, щоб розповісти про побачене, і знайшов колегу в невеличкій обідній кімнаті, переробленій господарем під художню майстерню.
– Погляньте-но сюди. – Боксербаум вказав на велике полотно, на якому була зображена чи то якась королева, чи то інша вельможна панна, вбрана у синю, оздоблену мереживом сукню за модою вісімнадцятого століття. Сиділа ця панна за клавесином, тримаючи у руках нотні аркуші. Деталі були виписані просто приголомшливо. На картині стояв підпис – «Мілліган».
– Нічого собі, яка краса, – озвався Клеберг. Він окинув оком інші полотна, прихилені до стіни, різноманітні пензлі, тюбики з фарбами.
Боксербаум зненацька ляснув себе по лобі.
– Тепер зрозуміло, що за плями Донна Вест помітила на його руках. Він перед тим малював олійними фарбами.
Нікі Міллер, яка теж бачила картину, підійшла до підозрюваного, що й досі сидів у кріслі.
– Отже, ти все-таки Мілліган, правда?
Він звів на неї розгублений погляд і пробелькотів:
– Та ні.
– Я зауважила дуже гарне полотно у сусідній кімнаті. Воно твого пензля?
Він кивнув.
– Що ж, – усміхнулася Міллер, – робота підписана «Мілліган».
До них приєднався Боксербаум.
– Білле, мене звуть Еліот Боксербаум. Я з департаменту поліції при Університеті штату Огайо. Поговориш зі мною?
Юнак не відповів. У нього не спостерігалося тих мимовільних судомних порухів очей, про які згадувала Керрі Драєр.
– Хтось уже зачитав йому права? – запитав Боксербаум. Не почувши ствердної відповіді, слідчий витягнув із кишені картку зі стандартним текстом і зачитав його вголос. Він хотів зробити все як належить. – Проти тебе висуваються звинувачення у викраденні трьох дівчат зі студмістечка, Білле. Ти нічого не бажаєш сказати щодо цього?
Мілліган отетеріло подивився на детектива.
– Та що ж це коїться? Я заподіяв комусь шкоду?
– Ти сказав дівчатам, що інші люди можуть їх скривдити. Хто ці люди?
– Я сподіваюсь, я нікому не зашкодив.
Мілліган зиркнув на одного з офіцерів, який саме збирався увійти до спальні, і попередив:
– Там є коробка. Не гепніть по ній, бо все злетить у повітря.
– Вибухівка? – рвучко запитав Клеберг.
– Так… Отам.
– Покажеш її мені?
Мілліган
