ставлю в програвач касету Пола Баттерфілда, відкидаюсь на спинку крісла й гортаю «Спортс ілюстрейтед», випуск минулого тижня, але зосередитись ніяк не можу. Все думаю про той чортів апарат для засмаги, який є у Ван-Паттена, тож доводиться взяти слухавку і викликати Джин.
– Так? – відповідає вона.
– Слухай, Джин, пошукай інформацію про апарати для засмаги, добре?
– Що? – перепитує вона з недовірою, але я певен, що вона все одно посміхається.
– Ну, знаєш, домашній апарат для засмаги, – буденним тоном повторюю я. – Щоб… засмагати.
– Гаразд… – нерішуче відповідає Джин. – Ще щось?
– Чорт, так. Нагадай мені повернути до прокату касети, які я взяв учора.
Я починаю відкривати і закривати сигарницю з чистого срібла, яка стоїть біля телефону.
– Ще щось? – питає вона грайливо. – Може, принести «Пер’є»?
– Так, хороша ідея. Джин?
– Так? – каже вона, і я радий, що вона така терпляча.
– Ти ж не думаєш, що я збожеволів? – питаю я. – Ну, тому, що хочу домашній солярій?
Пауза.
– Що ж, це справді трохи незвично, – визнає Джин, і помітно, що вона дуже обережно добирає слова. – Але не збожеволів, звісно ж ні. Як іще тобі підтримувати цей неймовірно гарний тон шкіри?
– Хороша дівчинка, – кажу я, перш ніж повісити слухавку.
У мене чудова секретарка.
Через п’ять хвилин вона заходить до кабінету з пляшкою «Пер’є», скибкою лайму і справою Ренсома, яку можна було б і не приносити, і мене навіть якось розчулює її практично безмежна відданість. Нічого не можу зробити, мені це лестить.
– Столик чекає на вас у «Кемолз» о пів на першу, – повідомляє вона, наливаючи воду в склянку. – Зала для тих, хто не палить.
– Більше не вдягай цей одяг, – кажу я, швидко оглядаючи її. – І дякую за справу Ренсома.
– Мм… – вона зупиняється, тримаючи мою склянку, і, перш ніж поставити її на стіл, перепитує:
– Що? Я не розчула.
– Я сказав, – спокійно, з посмішкою, повторюю я, – більше не вдягай це. Носи сукню. Чи спідницю, щось таке.
Джин трохи спантеличена, оглянувши себе, вона посміхається, як ідіотка.
– Я так розумію, тобі не подобається, – сумирно каже вона.
– Та ну, – кажу я, відпиваючи «Пер’є». – Ти можеш бути симпатичніша.
– Дякую, Патріку, – саркастично каже вона, хоча можу побитись об заклад – завтра вона вбереться в сукню.
Дзвонить телефон на її столі. Я кажу, що мене тут нема.
Вона збирається виходити.
– І високі підбори, – згадую я. – Мені подобаються високі підбори.
Джин доброзичливо киває й виходить, зачиняючи за собою двері. Я дістаю кишеньковий годинник «Панасонік» з тридюймовим[51] кольоровим телевізором і радіоприймачем
7,6 см.
