щось наплутали з рахунком. Зателефоную за мить.
– Так, – кажу я й вішаю слухавку.
Я заходжу до спальні й знімаю сьогоднішнє вбрання: шерстяний костюм в «ялинку» – штани зі складкою від «Джорджо Корреджіарі», бавовняна оксфордська сорочка від «Ральф Лорен», плетена краватка від «Пол Стюарт» та замшеві черевики від «Коул-Гаан». Вдягаю пару боксерок, куплених у «Барніз» за шістдесят доларів, і роблю кілька вправ на розтяжку, тримаючи в руці телефон і чекаючи на дзвінок Патрісії. Після десяти хвилин розтяжки дзвонить телефон, і я відповідаю тільки після шостого дзвінка.
– Привіт, – каже вона, – це Патрісія.
– Почекаєш? У мене ще дзвінок.
– Звісно, – каже вона.
Я дві хвилини чекаю, тоді повертаюсь на лінію.
– Привіт, – кажу я. – Вибач.
– Та нічого.
– Тож вечеря, – кажу я. – Заїдеш до мене близько восьмої?
– Ну, саме про це хотіла поговорити, – повільно говорить Патрісія.
– О ні, – стогну я. – І що таке?
– Ну, справи такі, – починає вона. – У «Радіо Сіті» буде концерт…
– Ні, ні, ні, – твердо кажу їй я. – Ніякої музики.
– Але мій колишній, клавішник Сари Ловренс, він гратиме на розігріві, і… – вона спиняється, наче вже вирішила протестувати проти мого рішення.
– Ні, Патрісія. Ні-ні, – твердо кажу я, думаючи: «Чорт, чому саме ця проблема, чому сьогодні?»
– Патріку, – скиглить вона в телефоні, – там буде так весело!
Тепер я майже впевнений, що шанси на секс із Патрісією сьогодні доволі високі, але тільки якщо ми не підемо на концерт, де її колишній (для Патрісії колишніх не буває) грає на розігріві.
– Я не люблю концерти, – кажу я їй, заходячи на кухню. Відчиняю холодильник і дістаю літрову пляшку «Евіан». – Я не люблю концерти, – повторюю я знову. – Не люблю «живої» музики.
– Але цей концерт не схожий на інші, – затинаючись, додає вона. – У нас будуть хороші місця.
– Слухай, не будемо сперечатись, – кажу я. – Як хочеш піти – то йди.
– Але я думала, ми проведемо вечір разом, – каже Патрісія емоційно. – Думала, ми повечеряємо…
І потім додає, це явно щойно спало їй на думку:
– Побудемо разом. Удвох.
– Знаю, знаю, – кажу я. – Слухай, ми всі маємо робити саме те, чого хочемо. Я хочу, щоб ти робила те, чого хочеш ти.
Патрісія робить паузу, потім намагається зайти з іншого боку.
– У них така чудова музика… Знаю, звучить сентиментально, але вона… шикарна. Гурт – один з найкращих, які можна побачити. Вони веселі і чудові, і музика така гарна, Боже, як я хочу, щоб ти їх побачив! Ми чудово проведемо час, я обіцяю, – палко говорить вона.
– Ні-ні, ти йди, – кажу я. – Добряче розважся.
– Патріку, – каже вона. – У мене два квитки.
– Я не люблю концерти, – кажу я. – Жива музика мене
