до того, що кажу – «Бакардія» значно дорожча за «Дорсію», однак вона непохитна. Можу присягнутись, у її очах час від часу стоять сльози.
Патрісія порушує мовчанку лише тоді, коли ми сідаємо за середній столик у задній частині головної зали, і лише для того, щоб замовити «Белліні». Я замовляю спочатку равіолі з кав’яром пузанка та яблучним джемом і м’ясний пиріг із козячим сиром та соусом з перепелиного бульйону як основну страву. Вона замовляє червоний луціан з фіалками та кедровими горішками, як закуску – суп з арахісовим маслом та копченою качкою і кабачкове пюре, це звучить дивно, але насправді смачно. У журналі «НьюЙорк» цю страву назвали «загадковою і грайливою закускою», я кажу про це Патрісії – вона підпалює сигарету, ігноруючи простягнений їй сірник, відкидається на спинку крісла й видихає дим просто мені в обличчя, час від часу кидаючи на мене розлючені погляди, які я ввічливо ігнорую і намагаюсь бути джентльменом. Коли нам приносять їжу, я довго дивлюсь у свою тарілку, трохи збентежений, перш ніж нерішуче взяти виделку, щоб почати їсти: темно-червоні трикутники м’ясної запіканки, козячий сир на них відгонить рожевим від гранатового соку, м’ясо оточують густі коричневі завитки соусу, біля краю великої чорної тарілки викладені шматочки манго.
Вечеря триває всього лиш півтори години, однак, здається, що ми сидимо в «Баркадії» вже тиждень, і хоча я не маю жодного бажання потім їхати в «Тунель», це видається гідним покаранням за поведінку Патрісії. У рахунку стоїть сума 320 доларів – менше, ніж я насправді очікував, і я розплачуюсь платиновою карткою «Америкен експрес». У таксі я не зводжу очей з лічильника, таксист намагається зав’язати розмову з Патрісією, а вона повністю ігнорує його і підправляє свій макіяж, дивлячись у дзеркальце «Ґуччі», підфарбовує помадою і без того яскраві губи. Я, здається, забув запрограмувати на запис сьогоднішню бейсбольну гру, тож не зможу подивитись її, коли приїду додому, але я пригадую, що після роботи купив два журнали і цілком можу згаяти годину-дві, гортаючи їх. Я дивлюсь на годинник і розумію, якщо ми вип’ємо по одній, може, по дві склянки, я встигну на «Вечірнє шоу з Девідом Леттерманом». Так, Патрісія приваблива, і я зовсім не проти зайнятись сексом з її тілом, однак сама ідея того, щоб поводитись з нею лагідно, бути ніжним коханцем, вибачатись за цей вечір, за те, що ми не потрапили в «Дорсію» (хоча «Баркадія» – вдвічі дорожча, заради Бога), – це мене бісить. Сучка, певно, злиться, що ми не в лімузині.
Таксі зупиняється біля «Тунелю», я плачу за лічильником, лишаю таксисту непогані чайові і притримую дверцята, поки Патрісія виходить, ігноруючи простягнуту їй руку. Сьогодні ніхто не стоїть за канатами перед входом. Насправді єдина людина на Двадцять четвертій зараз – волоцюга біля смітника, що звивається в корчах болю, просячи дрібні гроші або їжу. Ми швидко проходимо повз нього, один із трьох швейцарів пропускає нас всередину, поплескує мене по спині, питаючи: «Як ви, містере МакКаллов?» Я киваю, відчиняючи
