Китаянка продовжує щось лопотати, хапає рукави куртки крихітною ручкою. Я відводжу її руку, нахиляюсь вперед і вимовляю дуже повільно:
– Що ви намагаєтеся мені сказати?
Вона й далі собі белькоче, широко розплющивши очі. Її чоловік вийняв з пакунку два простирадла, обидва в плямах засохлої крові, і тупо на них дивиться.
– Вибілювач? – запитую я в неї. – Ви хочете сказати вибілювач? – я хитаю головою, не вірячи сам собі. – Вибілювач? Господи.
Китаянка і далі показує на рукави куртки «Сопрані», а коли повертається до простирадл за її спиною, голос починає пищати октавою вище.
– Є дві важливі речі, – перекрикую я. – По-перше, не можна вибілювати «Сопрані», нізащо. По-друге, – і ще голосніше, досі одночасно з нею, – по-друге, такі простирадла можна дістати лише в Санта-Фе. Вони дуже дорогі, й мені справді потрібно їх відчистити…
Але вона не припиняє говорити, я киваю, наче розумію цю маячню. Потім посміхаюсь і нахиляюся просто до її обличчя.
– Якщо-не-затулиш-свій-довбаний-рот – я-тебе-вб’ю – ти-мене-розумієш?
Китаянка збентежена, її белькотіння стає ще швидшим, очі досі на лобі. У неї зовсім невиразне обличчя, можливо, через зморшки. Я знову жалісно показую на плями, але, розуміючи, що це не має сенсу, опускаю руку і намагаюсь все ж зрозуміти, що вона каже. Потім побіжно перебиваю її знову:
– Послухайте, у мене дуже важлива обідня зустріч, – я дивлюся на свій «Ролекс», – «У Губерта», за тридцять хвилин, – потім знову дивлюся на пласке обличчя з розкосими очима. – І вони мені потрібні… Чекайте, за двадцять хвилин. У мене зустріч «У Губерта» з Рональдом Гаррісоном за двадцять хвилин, і ці простирадла мені потрібні чистими вже у другій половині дня.
Але жінка не слухає, меле щось своєю дивною, судомною мовою. Я ніколи раніше не вчиняв підпалів, а тепер починаю думати, як же це робиться – які матеріали потрібні, бензин, сірники… чи краще взяти рідину для запальнички?
– Послухайте, – опанувавши себе, монотонно кажу я і нахиляюся ще ближче до її обличчя (її рот хаотично рухається, вона повертається до чоловіка, і він встигає кивнути під час несподіваної коротенької паузи), – я не можу вас зрозуміти.
Я сміюся з того, наскільки абсурдна склалась ситуація, б’ю рукою по прилавку й озираюся – подивитися, чи немає тут когось, з ким можна поговорити, але в залі порожньо.
– Це божевілля, – буркочу я й зітхаю, потираючи обличчя. А потім різко обриваю сміх, раптово розізлившись, й гарчу на неї: – Ти ідіотка. Я не можу з цим впоратися.
Вона щось белькоче у відповідь.
– Що? – зі злістю питаю я. – Ти мене не почула? Хочеш шинки? Це ти щойно сказала, що хочеш… шинки?
Китаянка знову хапає рукав куртки «Сопрані». Її чоловік стоїть за прилавком, похмурий і відсторонений.
– Ти…
