із заплющеними очима. Китаянка нарешті замовкає, і тоді я їх розплющую. – Ви можете поговорити з ними? – обережно пропоную я. – Бо в мене нічого не виходить.
Дівчина підходить до простирадла, яке досі тримає в руках старий.
– Ого, зрозуміло, – тихо каже вона.
Щойно вона обережно торкається простирадла, китаянка знов заводить своє белькотання, і, не звертаючи на неї уваги, дівчина запитує мене:
– Що це таке? – і знову дивиться на плями. – Нічого собі.
– Ну… – я дивлюсь на простирадла, справді жахливі. – Це, м-м-м, журавлиновий сік, яблучний із журавлиною. Дівчина дивиться на мене і непевно киває, а потім обережно каже:
– Щось це не схоже на журавлину, тобто журавлину з яблуком.
Я довго дивлюсь на простирадла, перш ніж, затинаючись, сказати:
– Я мав на увазі… ну… це насправді «Боско». Знаєте, типу… – пауза. – Шоколадний батончик «Дав». Так, це «Дав»… сироп «Хершиз»?
– Так, – киває вона з розумінням, ну, може, трішки скептично. – Нічого собі.
– Слухайте, якщо ви можете з ними поговорити… – я нахиляюся вперед, вириваючи простирадло з рук старого. – Я був би дуже вдячний.
Я згортаю простирадло й кладу його на прилавок, потім знову дивлюсь на «Ролекс» і пояснюю:
– Я запізнююсь, у мене за п’ятнадцять хвилин зустріч «У Губерта».
Я йду до дверей хімчистки, і китаянка знову починає відчайдушно верещати й показувати на мене пальцем. Я дивлюся на неї, ледве стримуючись, щоб не перекривляти її.
– «У Губерта»? Справді? – питає вражена дівчина. – Вони переїхали далі від центру, так?
– Так… чорт, послухайте, я мушу бігти, – я прикидаюсь, що помітив на вулиці таксі, яке щойно під’їхало, і з удаваною вдячністю кажу: – Дякую вам… Саманто.
– Вікторія.
– Звісно, Вікторіє. – Я роблю паузу. – Хіба я не так сказав?
– Ні, ви сказали «Саманта».
– Тоді перепрошую, – посміхаюсь я. – Зовсім забігався.
– Може, пообідаємо якось наступного тижня? – з надією запитує вона, підходячи ближче, в той час як я задкую до дверей. – Я часто буваю в центрі, біля Волл-стрит.
– О, не знаю, Вікторіє, – я видавлюю з себе розпачливу усмішку, відводячи погляд від її стегон. – Я постійно працюю.
– То, може… Ну, знаєте – може, в суботу? – запитує Вікторія обережно, аби не налякати мене.
– Наступної суботи? – перепитую я, знову дивлячись на годинник.
– Так, – вона сором’язливо знизує плечима.
– О. Боюсь, я не зможу. Йду на «Знедолених» удень, – брешу я. – Слухайте, мені дуже треба бігти.
Я проводжу рукою по волоссю й шепочу: «О, Боже», перш ніж змушую себе додати:
– Я вам зателефоную.
– Гаразд, – з полегшенням усміхається вона. – Подзвоніть.
Я ще раз кидаю погляд на китаянку і забираюсь геть звідти, біжу
