target="_blank" rel="nofollow" href="#n_56" type="note">[56] горилі на Чемберс-стрит? – запитує Рівз. – З люлькою для креку?
– Хтось щось чув про клуб під назвою «Некеніє»? – питає Рівз.
З мого місця видно Пола Овена, який сидить за столиком в іншому кінці залу разом із хлопцем, дуже схожим на Трента Мура чи Роджера Дейлі, та ще одним, схожим на Фредеріка Коннелла. Дід Мура – власник компанії, в якій він працює. На ньому костюм із гребінної шерсті у дрібні різнокольорові «гусячі лапки».
– «Некеніє»? – питає Гемлін. – Що це таке?
– Хлопці, хлопці, – втручаюсь я. – Хто це там із Полом Овеном? Трент Мур?
– Де? – запитує Рівз.
– Ось вони підводяться. За тим столом, – кажу я. – Оті хлопці.
– Це не Медісон? Ні, це Діббл, – каже Рівз.
Він надягає окуляри з діоптріями, щоб впевнитись.
– Ні, – каже Гемлін, – це Трент Мур.
– Ти впевнений? – питає Рівз.
Пол Овен зупиняється біля нашого столика. На ньому темні окуляри від «Персоль», в руках – дипломат від «Коуч Лезервеар».
– Привіт, народе, – каже Овен і рекомендує нам своїх супутників, Трента Мура і хлопця на ім’я Пол Дентон. Ми з Рівзом та Гемліном потискаємо їм руки, не встаючи з-за столу. Джордж та Тодд говорять із Трентом, котрий родом із Лос-Анджелеса і знає, де розташований клуб «Некеніє». Овен звертає увагу на мене, це мене дещо нервує.
– Як твої справи? – питає Овен.
– Чудово, – відповідаю я. – А твої?
– О, надзвичайно, – каже він. – Як справи з рахунками Гокінза?
– Ну… – я затинаюсь і продовжую невпевнено. – Все… добре.
– Серйозно? – запитує він, з легкою цікавістю. – Цікаво, – каже з посмішкою, склавши руки за спиною. – А не чудово?
– Таке, – кажу я. – Ти ж знаєш.
– А як Марсія? – запитує він, досі посміхаючись, хоч і дивиться кудись через кімнату і насправді мене не слухає. – Вона чудова дівчина.
– Так, – кажу я ошелешено. – Мені… пощастило. Овен переплутав мене з Маркусом Хальберстамом (хоча Маркус і зустрічається з Сесілією Ваґнер), але це чомусь не має значення і видається навіть логічним, бо ж Маркус теж працює в «Пірс та Пірс», робить те саме, що роблю я, він теж небайдужий до костюмів «Валентіно» та окулярів з діоптріями, ми ходимо до одного перукаря в готелі «П’єр», так що це можна зрозуміти, це мене не дратує. Однак Пол Дентон продовжує на мене витріщатись так, наче йому щось відомо, наче не зовсім впевнений, впізнає він мене чи ні, і я запитую себе – чи не було його в тому давньому круїзі минулого березня. Якщо це так, думаю я, треба взяти в нього телефон, а ще краще – адресу.
– Треба якось випити разом, – кажу я Овену.
– Чудово, – каже він. – Ось моя візитівка.
– Дякую, – кажу я, уважно розглядаю її, перш ніж покласти в кишеню, й радію її грубості. – Може, візьму з собою… – я роблю паузу, потім обережно кажу. – Марсію?
– Це було б чудово, – каже він. – А ти був у тому сальвадорському ресторанчику
