то ви, Сяню, як води в рот набрали? Роботи, кажете, вельми багато? Ну, то бувайте, бо мою за мене теж ніхто не зробить. Коби був чоловік, то воно б, може, вдвох легше. А то все на мої бідні бабські плечі звалилося.
Не встигла за Грабарихою стежка схолонути, як уже Химка Сирена вискочила з-за садка, як Пилип з конопель, і сагонить[9] на їхнє подвір’я. Голос у неї такий, що Левкові хочеться вуха затулити. От уже справжня сирена!
– А що то вам, Сяньку, тая ропуха про Вишнецьких сабанила[10]? Ябедина[11] то про борги, їй’бо, ябедина. Не вірте отим плетухам, отим тарабанькам[12] язикатим. Ніц нікому Вишнецькі не винні. Ви-те й самі добре знаєте. Землю панові Міхалові дали тоді, як осадники селилися. Маєток він за свої кревні звів. Немолодий уже був, як почав тутечки обживатися, мав часу пеньонзів на господарку зібрати. А тоді й молоденьку Ольку з Ружища привіз і шляхтянкою зробив. З неї така шляхтянка, як з мене генерал! Дуже вже вони уподобали оцю місцину під горою, за річкою. Ніхто на неї не зазіхав, бо ж по цей бік річки, на рівнині, і земля краща, і вітри так не дують, бо гора їх зупиняє. А пани взяли та й купили.
Левко сидить за кущем жовтої акації, слухає і дивується. Чого ж це й справді раніш ніхто не зазіхав на це місце? Йому воно здається найкращим. Особливо гора, така загадкова, таємнича… Вона так і називається – гора. Мабуть, через те, що єдина на цій рівнині посеред лісів та боліт і тому іншого назвиська й не потребує. Власне, це й не гора, а пагорб, що простягся вздовж усієї річки Ласкавиці, захищаючи село від східних вітрів. Колись через річку до гори навіть моста не було. Хто хотів потрапити до лісу за горою чи набрати глини під горою, мусив переправлятися на другий берег човном. Потім збудували греблю. Відтоді з правого боку річка широка, повновода і лінива, її синє плесо підступає до самих поручнів мосту, з другого – вона вузька і стрімка, а вода, що падає з висоти греблі, розбивається об величезні сірі валуни, що лежать тут, мабуть, іще з допотопних часів. Левко дуже любить милуватися білими бризками, які фонтаном піднімаються догори під час того падіння.
А ще у його пам’яті закарбувалася розповідь покійного дідуся Микити про древній замок, що стояв на горі. Він, казав дідусь, був невеликий, але дуже міцний і неприступний. Не раз налітала на нього орда, але взяти не могла. Та настала чорна година. Тьма-тьмуща ординців присунула до села, спалила його і все ж узяла приступом замок. Та в ньому нікого не застала. Оборонці твердині нібито вийшли з неї через таємний підземний хід і заховалися у Старому лісі, за непрохідними болотами. Ординці посунули за ними, та половина їх тільки булькнула у драговину, а друга кинулася навтікача. А люди повернулися і заново збудували село.
Химка каже, що ніхто з місцевих селян не хотів селитися за річкою, нікому й на думку не спадало там землі шмат купити і господарку завести. А може, якраз через те й не селилися, що моста не було? Чи звикли здавен триматися кучно, на одному березі, то й не намагався ніхто відриватися від гурту.
Сагонити – швидко йти (
Сабанити – доброзичливо бурчати (
Ябедина – несправжня звістка, брехня (
Тарабанька – той, хто передає недостовірну інформацію (
