style="font-size:15px;"> – Е-е-е, – задумався Назар. – Пляшку ситра.
– Ось, – одразу відкоркувала.
– Дякую, – хлопець поклав на прилавок дрібняки й пішов геть.
Такого перебігу подій я не очікувала і вражено простежила, як парубок віддаляється від мене. Зі ступору мене вивів дядько Мирон, який хотів купити шкалик і банку кільки для закуски.
Завершивши роботу, перерахувала виручку й замкнула крамницю. Літо завершувало свій біг, у повітрі пахло осінньою безпросвітною тугою, і мені хотілося вити.
– Зіно?! – покликав мене знайомий голос.
Озирнулася – неподалік на лаві сидів Назар. Під його ногами валялася непочата пляшка ситра.
– Зіно, я проведу тебе? – запитально ствердив зніяковілий хлопець.
– Аякже, – погодилася.
Усю дорогу Назар зі шкіри пнувся, залицяючись. Він розповідав мені кумедні та повчальні історії зі свого дитинства й армійського минулого, заглядав у вічі та постійно посміхався, ніби хтось узяв і голками пришпилив кутики його губ трохи вище до щік. Мене це тішило, і я відчувала себе кицькою, якій нарешті пофортунило дотягнутися до глечика зі сметаною.
Хлопець радо згодився на пропозицію завітати до мого дому й попити чаю. Я ж віддала перевагу обсмаленій каві з цикорію. Можливо, Назара краще було б нагодувати борщем, настала ж пора вечері, та й тарілка з червоним відваром буряка зовсім не викликала б підозр.
Я поставила перед хлопцем чашку із червонувато-коричневим чаєм та з цікавістю спостерігала, як він його п’є. Споживши, Назар благально простягнув до мене руки.
– У мене місячні, – попередила його.
– Нічого, я не гидливий, – заспокоїв мене хлопець.
Після любощів його писок увесь був вимазаний, мовби Назар заляпався густим борщем. Не обтершись, він запропонував негайно одружитися. Такого поспіху я не очікувала, але про всяк випадок погодилася – навряд чи мені світила ще якась добра партія.
Незабаром після весілля в нас народився син. Назар жартував, що малюк був зачатий тоді, одразу після чаювання. Волосся дитяти було рудим, аж червонуватим, хоч ні в моїй, ні в Назаровій родині подібних «кольорових» не спостерігалося. Щоб сусіди зайве не пліткували, я всім розповідала, що синочок як дві краплі святої водиці схожий на мого двоюрідного дідуся з Конотопа, якого ніхто, включаючи мене, в очі не бачив.
Дія моїх чарів із часом послабилася, і Назар почав зиркати на всі боки й подумки залазити під спідниці гарним дівчатам. Мене це важко зачіпало і я звично додавала до домашніх страв, приготованих лише для чоловіка, особливі «спеції». Та складалося враження, що в Назара від тривалого споживання виробився до них імунітет.
Мій поперек ніби хто огрів ломакою, коли різноока Катерина зайшла по сіль до крамниці й, косячи синім, підморгнула зеленим:
– Маєш, Зіно, залізні нерви…
– Тобто? –
