Бо воно жувало. Бо воно пережовувало.
«Ось що я отримую за те, що був добрим сама…»
А потім верх водійських дверей пропиляв йому череп і гладенько прослизнув у мозок поза кісткою. Даґ Клейтон почув гучне, лунке КЛАЦ, наче сосновий сучок луснув у гарячому вогнищі. І тоді опустилася темрява.
Водій розвізного фургона, що їхав у південному напрямку, скинув очима і побачив припаркований позаду вкритого гряззю універсала маленький зелений легковик із увімкнутими проблисковими маячками. Якийсь чоловік – радше за все, з тієї маленької зеленої машини – стояв, нахилившись, у двері універсала, мабуть, балакав із водієм. «Поломка», – подумав водій фургона і знову перемкнувся увагою до дороги. Не добрий він самарянин.
Даґа Клейтона засмикнуло всередину, неначе руки – оті, з великими долонями і тоненькими, як олівці, пальцями – вхопилися за його сорочку і потягнули. Універсал утратив свою форму й зжужмився, наче рот, що куштує щось надзвичайно кисле… або надзвичайно солодке. Зсередини залунали майже одночасні ламкі звуки – наче хтось у важких чоботях бреде крізь мертві гілки. Універсал постояв зжужмленим не довше десяти секунд, скидаючись більше на шишкуватий стиснутий кулак, аніж на автомобіль. А потім зі звуком «пак!», як той, що його видає шикарно відбитий ракеткою тенісний м’ячик, він знову випнувся у свою форму універсала.
Ненадовго проглянуло крізь хмари сонце, відбившись від упущеного мобільного телефону й позначивши нетривалим, гарячим кружечком світла Даґову обручку. Потім воно знову пірнуло назад у хмарне укриття.
Позаду універсала блимав своїми аварійками «Пріус». Вони видавали тихі годинникові звуки: «цок… цок… цок». Трасою проїхало кілька машин, але небагато. Ці два тижні – до і після Великодня – наймлявіша пора року на національних платних автомагістралях, а пополудень – друга за значенням наймлявіша пора доби; млявіші тільки години між північчю і п’ятою ранку.
«Цок… цок… цок».
У бездоглядному ресторані й надалі спав Піт Сіммонс.
3. Джуліенн Вернон («Додж Рем» 2005)
Джулі Вернон не потребувала короля Джеймса, щоб той навчав її, як бути доброю самарянкою.
Вона виросла в маленькому містечку Рідфілд (2400 мешканців) штату Мейн, де добросусідство було способом життя і де незнайомці також вважалися сусідами. Ніхто не пояснював їй це такою великою кількістю слів, вона навчалася від свого батька, матері, від старших братів. У них не малося зайвих слів, аби щось говорити на такі теми, натомість навчання власним прикладом завжди є найпотужнішим засобом навчання з усіх. Якщо ти побачив когось, хто лежить край дороги, не важить, хто він, самарянин чи марсіанин. Ти зупиняєшся, щоб допомогти.
Також її ніколи особливо не лякала можливість виявитися пограбованою, зґвалтованою чи вбитою кимось, хто лише прикидається, ніби потребує допомоги. Коли вона навчалася в п’ятому класі і шкільна медсестра спитала, яка в неї
