Коли Енні підійшла ближче, Пол побачив, що на ній білі черевички з тонкою підошвою.
– Так, він дуже гарний.
Вона поклала дошку на бильця крісла та поставила на неї тацю. Потім присунула стілець та сіла біля Пола, спостерігаючи, як він їсть.
– Фу-ти, ну-ти! Гарний той, хто гарно робить, як казала моя мати. Я тримаю його в порядку, бо, якби не тримала, сусіди би розпатякалися. Вони постійно шукають приводу, аби залити мені сала під шкуру чи пустити про мене пліток. Тому я все тримаю в порядку. Зовнішній вигляд дуже-дуже важливий. Щодо сараю, то мороки з ним небагато, якщо не відкладати справи на безрік. Скидати долі сніг, аби не провалився дах, – то найбільша бякота.
«Бякота, – подумав він, – запам’ятай це слово з лексикону Енні Вілкс для своїх мемуарів – себто якщо тобі колись випаде нагода написати мемуари. Разом із „ковіньками“, „птахами-нетіпахами“ та всіма іншими, які з’являться трохи згодом, будь певен».
– Два роки тому я попросила Біллі Гавершема викласти дах спеціальними стрічками. Клацаєш перемикачем, вони нагріваються та розтоплюють кригу. Проте цієї зими вони більше не знадобляться, бачиш, як сніг тане сам по собі?
Виделка з яйцем стала на півдороги до рота. Вона зупинилася на льоту, поки Пол дивився на сарай. По краю даху звисала низка бурульок. Із кінчиків бурульок струменіли краплі, швидко струменіли. Кожна краплина зблискувала перед тим, як упасти у вузенький крижаний рівчак під стіною сараю.
– Уже сорок п’ять градусів, а ще й дев’ятої немає, – безтурботно продовжувала Енні, поки Пол уявляв собі, як задній бампер «камаро» проступає крізь залежаний сніг і виблискує під сонцем. – Звісно, це не надовго, нас чекають іще два-три похолодання, а може, ще одна велика завірюха, але весна вже йде, Поле. Моя мати казала, що передчуття весни схоже на передчуття раю.
Він поклав на тарілку виделку з недоїденим яйцем.
– Не хочеш останній шматочок? Наївся?
– Наївся, – погодився він, а подумки спостерігав, як Ройдмани повертаються з Сайдвіндера, як блискуча стріла світла потрапляє в обличчя містера Ройдмана, а він щулиться та прикриває очі рукою: «Що там унизу, Гем?.. І не кажи, що я з’їхав з глузду, там точно щось є! Відблиск мало не попалив мені зір! Здавай назад, хочу ще раз глянути».
– Тоді я приберу тацю, – сказала Енні та окинула його м’яким люблячим поглядом, – а ти можеш починати. Навіть не можу передати, яка я схвильована, Поле.
Енні вийшла, а Пол лишився сидіти у візку та спостерігати, як вода стікала по бурульках, що звисали з даху сараю.
– Я би хотів якийсь інший папір, якщо тобі не важко його дістати, – сказав Пол, коли Енні повернулася, щоби поставити друкарську машинку та папір на дошку.
– Інший? – перепитала вона, постукуючи пальцем по загорнутій у целофан пачці «Кроссабл Бонд». – Але ж це найдорожчий папір з усіх! Я спитала,
