його не випустили південніше, ближче до ДМЗ[16]?
Чон До якимось чином застряг на стільці, і два рубані удари по рухомих ребрах зовсім його так зафіксували.
– Чому не дезертирували інші? Чи ви його вигнали?
Спалахи болю пробігли його шиєю, носом, вухом – і після того в очах почало пливти.
– Американці повернулися, – тримався свого Чон До. – У них грала гучна музика. Одягнені вони були по-вуличному, навіть у черевиках зі сріблястими галочками. Один із них погрожував спалити корабель. У нього на запальничці була крилата ракета. Раніше вони сміялися з нас, що ми не маємо унітаза, а тепер сміялися з того, що він з’явився.
Старий ударив Чона До просто в груди, роз’ятривши свіже татуювання: обличчя Сан Мун загорілося вогняними лініями над серцем. Старий зупинився й налив іще чаю, але не пив, просто погрів руки об кришку. Чон До тепер розумів, як це буде. В армії його тренером з болю був Кімсан. Увесь перший тиждень вони сиділи за столом, доволі схожим на оцей, і споглядали свічку, яка горіла між ними. На її вершечку колихався малий і гарячий вогник. На їхніх обличчях було світло й тепло. А далі, за межами світла, починалася темрява. «Ніколи не давай болю зіштовхнути тебе в темряву, – навчав його Кімсан. – Немає нікого, тільки ти один. Коли ти відвернешся від вогника, він зникне».
Старий продовжив допит. Тепер запитання були не про другого помічника на рятувальному човні, а про нього на «Чунмі», про кількість акул, наскільки далеко в морі це відбувалося, чи були гвинтівки в американців на запобіжниках. Старий тримав темп, завдаючи довгі, повільні серії прицільних ударів: від щік і рота до вух, здається, переходячи до м’якших частин тіла тоді, коли кулаки починали боліти.
«У вогнику свічки пучка болить, а решта тіла – у теплому сяйві й світлі. Біль має бути на самій пучці, а тіло – у сяйві». Чон До ставив у своєму тілі блоки: від удару в плече має боліти тільки плече, воно має уявно відмежуватися від решти тіла. А коли старий бив в обличчя, Чон До розвертав голову, щоб кулак не влучав у місце, по якому вже бив. «Вогонь має бути тільки на кінчиках пальців, пальці в русі, а решта тіла хай спочиває у світлі».
Гримаса болю скривила обличчя старого, і він зупинився розправити спину. Нахиляючись туди-сюди, він промовив:
– Про війну багато всіляких розмов. Героями майже всіх зробили. Навіть були дерева-герої. Правда. У моєму підрозділі всі були герої війни, крім, звичайно, новачків. Може, ваш товариш став героєм, а вам це було не до вподоби. Може, і ти хотів стати героєм?
Чон До намагався тримати тіло у світлі уявної свічі, але не міг зосередитися. Він усе гадав, куди старий битиме цього разу.
– Якщо мене спитати, – сказав старий, – то в героїв вдача непередбачувана й нерівна. Вони своє роблять, але побий мене грім, коли з ними легко працювати. Повір, я вже знаю. – І він показав на довий шрам уздовж руки. – У моєму підрозділі всі новачки були зі студентів…
Коли очі старого знову заблищали, він схопив Чона До за шию, щоб утримати рівновагу. Далі було кілька
ДМЗ – уже згадувана в тексті демілітаризована зона між Північною і Південною Кореями.
