по той бік металу відкрите море найтемніше саме перед світанням. Притулився до металу лобом і прислухався – і відчув шкірою, як щось злегка зіткнулося з бортом.
Нагорі, на палубі, вітер пробирав до кісток. Чон До замружився. У рубці не було нікого. І раптом Чон До побачив по носові корабля щось у морі, щось сірувато-рожеве гойдалося на хвилях. Трохи придивившись, він зрозумів, що це – рятувальний пліт із російського літака. З того боку, яким він був пришвартований до «Чунми», стояло кілька бляшанок із консервами. Чон До не повірив і взявся за трос, щоб перевірити.
Другий помічник висунувся з човна, щоб забрати останні консерви.
– А-а-а… – відкрив рота він, побачивши Чона До. Глибоко зітхнув, зібрався на слові й попросив: – Передай мені оті бляшанки.
Чон До подав їх униз.
– Одного разу я бачив утікача, – сказав він другому помічникові. – І бачив, що з ним зробили, коли спіймали.
– Хочеш зі мною – сідай! – запропонував другий помічник. – Нас ніхто не знайде. Тут течія на південь. Ніхто назад нас забирати не буде.
– А дружина?
– Вона затялася, то її не зміниш, – мовив він. – Дай-но мені мотузку.
– А капітан, а ми всі?
Другий помічник потягнувся й відв’язав човен сам. Відштовхнувся від борту. І, пливучи у відкрите море, сказав на прощання:
– Це ми на дні океану сидимо. Ти допоміг мені це зрозуміти.
Уранці світло було яскраве, і, коли команда вийшла на палубу прати, виявилося, що другий помічник зник. Рибалки стали перед порожнім рундуком, спробували подивитися вдалину, але хвилі блищали, як тисячі дзеркал. Капітан відправив машиніста перевірити речі в каюті: виявилося, що, крім плота, майже нічого не зникло. Стерновий знизав плечима й махнув рукою на схід, мовляв, він, певне, десь там. Так вони й стояли там, дивились і намагалися не зазирати в майбутнє.
– Бідна його дружина, – зітхнув машиніст.
– Її точно в табори відправлять, – приєднався перший помічник.
– І нас теж, мабуть, – додав машиніст. – Із жінками, із діточками…
– Слухайте! – звернувся до всіх Чон До. – А ми скажемо, що він випав за борт. Підступна хвиля змила.
Капітан, який доти мовчав, обізвався:
– Що, коли вперше вийшли в море на надувному човні?
– Ну і пліт теж змило, – запропонував Чон До і показав на сіті й поплавці, – оце теж можемо в море покидати.
Капітан скинув шолом і сорочку, жбурнув їх убік, не дивлячись. Він сів посеред палуби й обхопив голову руками. І саме тоді команда відчула справжній страх.
– Я більше так жити не можу, – сказав капітан. – У мене нема ще зайвих чотирьох років.
Стерновий запропонував:
– Не просто хвиля, а кільватер із південнокорейського контейнеровоза. Ледь не затопили нас.
Перший помічник запропонував:
– Може,
