вітер на обличчі. Вони ніколи не дивилися в бік Північної Кореї в такі моменти: завжди на схід, у бік Японії, а то й далі – у нескінченний Тихий океан.
Попри всю напругу до Чона прийшло таке відчуття, яке не раз бувало в дитинстві, після роботи на полях сиротинця чи десь на заводі, куди їх водили. Таке він відчував, коли важко працював зі своєю групою хлопчиків: попереду ще нелегка робота, але кінець близько і скоро на них чекає обід – пшоняна каша, капуста, а може, суп із шкоринок дині. Потім усі гуртом сплять – сто хлопчиків на чотирьох поверхах нар, і спільна втома робить їх одним цілим. То було не що інше як відчуття, що він – свій, він разом із кимось, і воно не було особливо глибоким чи сильним, просто найприємнішим із тих, які в нього бували. Відтоді Чон До все життя намагався бути сам собою, але на «Чунмі» траплялися моменти, коли він почувався їхнім, і приходило задоволення, коріння якого було не всередині, а зовні.
Приймач гуляв частотами, рибалки чули всього потроху, і саме другий помічник перший підвів голову, почувши знайомі голоси.
– Вони! – вигукнув він. – Американці-привиди!
Притьмом роззувся й поліз босоніж на верх рубки.
– Вони знову під нами! Але тепер ми до них доберемося.
Капітан вимкнув мотор лебідки, щоб було краще чути.
– Що вони кажуть? – спитав капітан.
Чон До побіг у свою каптьорку і старанно налаштувався на них, хоча прийом був і так добрий.
– Ферзь бере коня з четвертої клітини, – переклав Чон До. – Це американці. Там один з російським акцентом, є ще один із японським. – Тут американці зареготали й загомоніли, вочевидь, просто над душею в того, хто виходив в ефір. Чон До перекладав далі: – Глядіть, командире! Дмитрій уже на туру зуби гострить!
Капітан пішов до борту й подивися у воду. Похитав головою.
– Там же западина, – сказав він. – Так глибоко ніщо не пірне.
Перший помічник підійшов до нього:
– Чуєте? Вони там, на дні, у шахи ріжуться.
Чон До закинув голову вгору: як там другий помічник? Той возився на стовпі, відчіпляв спрямовану антену.
– Обережно з кабелем, – гукнув він йому, а сам перевірив годинник: майже дві хвилини триває сигнал. Потім у хвилю вліз якийсь кореєць, говорив про досліди чи щось у такому дусі. Чон До побіг униз звузити діапазон, щоб ніщо не накладалося, але корейця з ефіру усунути не виходило. Це була не інша хвиля: він усе ж намагався не думати, що там із ними ще й кореєць.
– Що кажуть американці? – спитав капітан.
Чон До замислився і переклав:
– Ці дурні пішаки кудись попливли…
Капітан знову подивився у воду:
– Що вони там роблять?
Коли другий помічник зняв зі стовпа спрямовану антену, усі замовкли, коли він розвернув її до води. Він тихо поводив антеною над поверхнею океану, сподіваючись виявити джерело передачі. Але нічого не було чути.
– Щось негаразд, – засмутився Чон До. – Мабуть, вимкнулося.
І тут
