то коротший ранок!»
Коли другий помічник узяв свою пляшку, Чон До помітив: у хлопця не було ніяких слідів бійки на суглобах пальців. Він зауважив:
– Схоже, у тебе вчора завелися нові друзі?
– Що я тобі скажу, – мовив другий помічник. – Здійснити подвиг просто, а стати героєм – це пиздець.
– То вип’ємо ж за подвиги!
– І їхні наслідки! – додав другий помічник. – Серед яких той, що я тобі свою жінку покажу, – ото надивуєшся, яка вона красуня!
– З нетерпінням чекатиму, – відповів Чон До.
– Ні, ні, ні, – сказав другий помічник. Він підійшов до вікна й показав на жінку, яка стояла на рейках для рибних вагонеток. – Онде, глянь. Правда, вона ого? І скажи, що ні!
Чон До визирнув у вікно. Дівчина мала вологі, широко розставлені очі. Чон До впізнав цей вираз обличчя: вона немовби відчайдушно хотіла, щоб її вдочерили, але не ті люди, які зараз приїхали на оглядини.
– Ну, скажи, хіба не дивовижна? – не вгавав другий помічник. – Покажи мені красивішу жінку!
– І сперечатись нема про що, – погодився Чон До. – Так я її теж радий бачити, прошу до хати.
– Вибач, – сказав другий помічник. – Вона сюди ані ногою. Боїться привидів. Наступного року я їй, мабуть, дитинку зроблю – тоді в неї груди наллються молоком… Можу її попросити підійти ближче, щоб тобі краще видно було. А то попрошу, хай заспіває. Ти як почуєш, то й з вікна випадеш!
Чон До відпив зі своєї пляшки:
– Нехай заспіває про істинних героїв, які не просять нагороди.
– Збоченське в тебе почуття гумору, – зауважив другий помічник, прикладаючи холодну пляшку до ребер. – Ти знаєш, що дітей героїв беруть до партійних шкіл, отих, де з червоними галстуками? Може, я наплоджу цілу купу діточок і оселюся в отакому будинку. Може, просто в оцьому!
– Селися на здоров’я, – відказав Чон До. – Тільки, схоже, жінка твоя сюди не захоче.
– Ой, та вона як дитина, – відповів на те другий помічник. – Вона зробить усе, що я скажу. Правда, я можу її сюди привести. Ти побачиш, вона зробить для мене що завгодно.
– А ти як, привидів не боїшся? – спитав Чон До.
Другий помічник роззирнувся, заново оцінюючи будинок.
– Я б не хотів сильно замислюватися над тим, як усе скінчилося для дітей начальника заводу. А де воно сталося?
– Нагорі.
– У ванній?
– Там дитяча кімната.
Другий помічник відкинувся назад і подивився в стелю. Потім заплющив очі. На якусь мить Чон До подумав, що його товариш задрімав. І тут другий помічник обізвався:
– Діти. Це все через них, правда? Так розповідають.
– Еге ж, розповідають, – кивнув Чон До. – Але люди роблять будь-що заради того, щоб вижити, а потім не можуть жити з цими вчинками.
Другий помічник у дев’яності роки був зовсім малим, тож для нього цей час після голоду, напевне,
