якщо людина, яка вчиться, тримає свого вчителя за руку: якщо вчителька – жінка, то учневі слід тримати її за спідницю. До слова: інколи після передавання заборонялося лікувати тому, хто перейняв від трьох до семи років.
При передаванні знань слід було дотримуватися правила: передавати свої знання тільки молодшій за себе людині, аргументуючи це тим, що в зворотному випадку від неї не буде допомоги.
Крім традиції передавати такого типу знання в межах роду, траплялися випадки, коли їх передавали за якусь послугу, на знак вдячності або через неспроможність знахаря (у зв’язку зі старістю або хворобою) проводити лікувальний обряд самостійно: «Знания свои они передают одному из сыновей, наиболее любимому, а за отсутствием его – постороннему человеку, оказывавшему помощь и уважение старику»;[12] «Секреты лечения он должен передать перед смертью любимому родному или крестному сыну, или даже постороннему порядочному человеку. Сделать это он должен непременно, без сего – “мои кости Бог из того света повыкидае”».[13]
Доцільно зазначити, що секрети знахарства їх носії традиційно зберігали у великій таємниці:
«…По мнению простого народа, открытие тайны другому лицу лишает знахар, его сверхъестественной врачующей силы и знание его через это делается совершенно не действительным»:[14] «Все знахари (…) проникнуты недоверчивостью и на откровенную беседу не соглашаются, а больше держат “соби на уми”, чтобы не потерять чудотворной силы врачевания».[15]
Саме тому знахар передавав свої знання учневі лише перед смертю.
Не менш цікавим є й питання оволодіння чаклунськими знаннями. Відомості, які ми знаходимо на українських теренах про методи оволодіння знаннями з чорної магії, як правило, дуже нечисленні, мають вигляд радше фольклорного переказу й пов’язані переважно із жінками-відьмами. Що стосується безпосередньо чарівників та здобуття ними «чорних» знань, то вони зводяться до осквернення християнських святинь, насамперед хреста й ікони: «Передача секретов между ними может быть только тогда действительною, когда «ворожбит»-новичок успеет, никем невидимый, среди глухой полночи, взобраться вверх ногами накрести в таком жеположении спуститьсяобратно на землю».[16]
Втім, видається цікавим питання, які чинники змушували людей звертатися до злих сил (якщо припустити таку ймовірність) з метою отримання такого роду знань. Як нам видається, на це існує декілька причин.
По-перше, чаклунство приписували людям, які були соціально маргінальними: мали дефекти у зовнішньому вигляді (кульгаві, криві, потворні тощо), були осібними та самотніми.
У традиційній культурі патології в зовнішньому вигляді людини розглядалися як ознака її (або пращурів) зв’язку з нечистою силою, адже за народними уявленнями, тілесна потворність не сумісна зі святістю. Неодружені (перестарки) також вважалися «аномальними», «іншими», тому й небезпечними, адже у
Коваленко Г. О народной медицине в Переяславском уезде Полтавской губ. // Этнографическое обозрение. – 1891. – № 2. – Кн. ІХ. – С. 147.
Шамровский А. Статистическое описание Бобровицкой дачи // Памятная книжка Черниговской губернии. – Чернигов, 1862. – С. 276.
Трусевич И. Зилле: Предания, поверья, пословицы и песни жителей Полесья // Киевлянин. – 1865. – № 107. – С. 423.
Бабенко В. А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края. – Екатеринослав, 1905. – С. 134.
Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной имп. Русским Географическим обществом: Юго-Западный отдел: Материалы и исследования в 7 томах, собранные П. Чубинским. – СПб., 1872. – Т. 1. – С. 208.
