що удачливому мисливцю дичину жене нечистий і всіляко допомагає йому в цьому промислі. Така думка не викликає здивування, адже приписи, завдяки яким можна було стати удачливим мисливцем, вочевидь антихристиянські й направлені на осквернення християнських святинь: «То кажуть, що як мисливий хоче, щоб добре бити дичину і завше вона йому попадалася, – треба, щоб він на саме Благовіщення, до схода сонця, вистрілив у фігуру (хрест. – І. І.)».[28] Також вірили, щоб для того, «что-бы сделаться искусным стрелком, нужно, когда приобщаешься, сохранить часточку и потом еерасстрелять», причому, розстрілюючи часточку людина мала усвідомлювати, що «замістьчасточкиГосподь розп’ятий». Щоб замовити рушницю, «нужно прочитать Отче наш наоборот». Більше того, мисливці, йдучи на полювання, ніколи не просили допомоги у Бога: «тому що мисливець іде вбивати те все, що створив Бог» і «проливали кров невинних тварин».
Потаємні здібності та особливі знання приписувались і майстрам-будівничим, через нібито їхні зв’язки з «надлюдською природою» та лісом. Вірили, що будівельник міг закласти будинок на добро чи зло. Так, у першому випадку, в новозбудованій хаті родина буде жити довго й щасливо, буде вестися господарство, зворотному випадку – навпаки.
Такі вірування не викликають подиву, адже при виборі місця, закладенні фундаменту здійснювалося чимало обрядів, дійств, ритуалів, пересторог і табу. Головну роль у цих дійствах відігравав будівничий. Якщо він дотримувався встановлених будівельних традицій, мав добрі помисли, побажання, то це передбачало й щасливе життя в будинку. Якщо ж майстер закладав хату на лихо, дім міг стати несприятливим або непридатним для життя, через різні нещастя, які в ньому відбуватимуться: хвороби, біди, лихо тощо.
Цікаво, що жителі Карпат вірили в те, що сама присутність майстра вже освячує місце під забудову, тому не завжди для цієї мети кликали священика. Саме тому майстру-будівельнику намагалися всіляко годити, виказувати пошану й повністю сплачувати домовлений гонорар.
Цікаво зазначити, що особливим статусом і знаннями наділялися мандрівники, чужинці, подорожні, в ролі яких могли бути представлені солдат, жебрак, богомолець, старець тощо. Наділення майже всіх мандрівників статусом «знаючих» людей, посередниками між потойбічним і земним світом, не є випадковим, адже таємна сила в традиційній уяві українців пов’язана з дорогою, чужиною. Чужим, прийшлим людям завжди приписували надприродні сили, адже вони прийшли іззовні (на відміну від осілих за способом життя людей) і туди ж повертаються.
До «знаючих» (зазвичай у негативному сенсі) прираховувалися й представники інших етносів та віросповідань, адже вони були «чужі», а тому й небезпечні. Слід сказати, що у слов’янській традиції існували міцні переконання про особливу спорідненість демонічних істот та іновірців, бо вони «Хреста одвернули», тому в них немає душі. «Чужим» приписували шкідницьку діяльність, а також винайдення, разом
Беньковский Ив. Стрелянье в кресты (Из народных суеверий) // Киевская старина. – 1902. – Т. 127, кн. 3. – С. 161–162.
