вона їх провіряла. Одному каже: в тебе серце нікудишнє», – каже. Вона точно діагноз встановляє. А другому каже: «Ви, – каже, – будете жить сто год». Да!
У мого брата була ця епілепсія… його було як спаралізовало: не говорив, одну ногу одибрало і руку, больний був… У больніци сказали, шо з нього уже ничого не буде, а це нараяла тьотка якась лічить. Саме ото цих людей, шо лічили – до їх причеплювалися, оця була совєтска власть… Люди кажуть, шо не їдьте, бо вона не прийме, її уже зазивають у міліцію, і їй не дають уже лічить… їй сказали, шоб вона никого не лєчила. Ну, а мати моя, в одном селі сказали, ставте коні тут, ідіть пішком до їх і просіть, може вона прийме вашу дитину. Мати пошла до її – вона ни за шо: «Я не приймаю». Мати давай цілувать її в руки, ноги: «Прийміть, бо дитина лежить уже спаралізована, не годна никуди… Ми принесем його ночью, ми у другому селі стоїмо». А вона каже: «Приносьте». Принесли туди, вона сказала: «Кідайте у мене його і йдіть. На ту ночь прийдете, заберете. Не знаю – буде жить чи не буде». Врачь усе равно сказав, шо йому тільки суткі жити, врачь був у селі, дав йому укола, суткі чи двоє проживе. Уже все на похорони справили, наготовили: костюмчик, усе пошили. Коли пошли на другий день, занесли цей подарок. Це все з батьком пішли на другу ночь забирать його. Прийшли – спить. Каже жонка: «Забирайте, як пробудиться – то буде жить, а як не пробудиться – може, не пробудиться». І шо вона йому робила – нихто не знає… І пройшло йому, пройшло!
Женивсь Михаїл, хлопець один. Да вже треба, шоб у суботу свадьба була, а вон пошов да видер з його (чаклуна. – І. І.) вулика меду, видер мед йому, да ще й напаскудив. До той дід казав, шоб вон той мед забрав та був не напаскудив, я йому нічого не зробив би, а так, каже, побачите кумедію, не буде свадьби, а будуть похорони. Отак і було!
Свадьба була. Він ходив до однієї дівки, а другу узяв, і тієї дівки мати зробила, шо та нєвеста сиділа за столом і шось їй зробилось, і вона вискочила і побігла, і її дві неділі шукали, потім десь нашли, так вона бідненька, вони не жили, вона замуж не йшла… вона вмерла.
Ну, колись моя баба розказувала, шо колись кума да своюй хрещениці зробила сухоття. Таке насилали, шо дитина сохне, сохне і плаче, кричить… ну, крикси наслала. А вже та кума уже перед смертю – вже вона лежить, вмирає. Вона їй і до корові робила, вона їй багато чого робила, та кума. Тай як вже стала вмірать і не може вмерти. Вона послала до куми – хай кума прийде, я в неї попрошу прощенія, шоб вона простила. Кума прийшла, а вона каже: «Кумочко, родненька, прости мені – я тобі зробила
