Бога про зцілення. Саме покаяння й молитву церква визнавала головними лікувальними засобами. У всій духовній літературі основний акцент робиться на тому, що Господь, перш ніж зцілити розслабленого, простив його гріхи.
Натомість у народних уявленнях походження захворювань не зводилася винятково до такого пояснення, хоча й не виключало його. Одним із найпоширеніших є традиційне переконання в існуванні хвороб, які насилаються «поганими людьми» – чаклунами, а виліковуються «добрими» – знахарями. Останні асоціюються з «Божими посланцями», які саме й покликані лікувати людей. У народі взагалі існувала впевненість у тому, що лікуватися у знахарів не тільки не гріх, але що тільки вони можуть вилікувати певні хвороби «ірраціонального» походження, наприклад «вроки», «дання», «подвій» тощо.
Словом, у народному розумінні не було нічого гріховного в тому, щоб звертатися до знахарів, які займаються винятково цілительством, причому не самі від себе, а за допомогою Бога, Богородиці, святих: «Припускаючи існування в природі сил і законів, невідомих масі людей, народ вважав, що багато з цих законів відомі деяким особам, званим відунами, знахарями і т. д.; причому володіння таємницями природи він не сприймав як справу гріховну, таку, щосуперечить релігії».[22]
Важливо підкреслити, що визначальним чинником у класифікації людини, яка «знає», виступала якраз церковна атрибутика (ікони, свічки, освячене зілля та вода тощо), її наявність або відсутність у хаті та лікувальних діях. У першому випадку людина вважалася доброю, в іншому – лихою. Саме наявність християнської атрибутики у знахарській практиці, згадування у замовляннях Ісуса Христа, Богородиці, святих «легалізувало» магічне лікування в очах оточення і робило знахаря «Божою людиною», як колись, так і тепер.
Свого часу знаний етнограф Микола Сумцов, характеризуючи знахаря на ім’я Івась, який жив в одному із сіл біля Києва, зазначав, що «у його хатці багато ікон і багато різного зілля».[23] Інший же «дідок, який нещодавно помер у глибокій старості, жив у невеликій хаті, завжди чисто прибраній, де багато ікон у передньому кутку».[24]
Таким чином, існувало кілька народних пояснень причин захворювання, і це визначило наявність різних підходів до лікування та необхідність у співіснуванні різних фахівців. У цьому «Селяни взагалі з відразою ставляться до лікарів і тому часто приховують свої хвороби. <…> Зрештою, хворі воліють приймати поради і ліки від тих людей, які належать до одного з ними класу і які їм ближчі. Вони більше довіряють їм; часто вони вважають, що лікарі надто освічені,щоб могли принижувати себе, обстежуючи недуги, які вважають ганебними», – писав у середині ХІХ ст. французький лікар Г. де ля Фліз.[25]
Схожі відомості подавав й знаний етнолог та антрополог Хведір Вовк, який зазначав, що знахарям «…селяни дуже вірять і, незважаючи на те що в слободі знаходиться фельдшер, а поблизу живе лікар, до останніх звертаються в рідких
Лукьянов Г. Г. Из истории русского колдовства в XVII в. // Вестник Харьковского историко-филологического общества. – Харьков, 1911. – Вып. 1. – С.
Сумцов М. Ф. Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України. – С. 295.
Сумцов Н. Очерки народного быта. – С. 53.
Г. де ля Фліз. Альбоми. – К., 1999. – Т. 2. – С. 720.
