знахарям: «Селяни-малороси щодо цього делікатні, і навіть бідняки не шукають у своїх «дідів» безкоштовної допомоги. Зазвичай чоловіки приносили булочку і 5 або 10 коп., жінки десяток яєць або кілька курчат;[18] винагороду у вигляді мішків борошна або зерна і грошей до 1 рубля»;[19]«Гуцули часто платять своїмзнахарям більше, ніж коштувало б фахове лікування»;[20] «За своичрезвычайные таинственныезнания они пользуютсябольшимуважением, и к ним идут пациенты часто за десятки верст, приносявознаграждение в виде мешковмуки или зерна и денег до 1 рубля. Специалисты этого родаобыкновенно уже не работают каквсе, т. е. не занимаются земледелием, отчасти по своей старости, отчасти потому, что обеспечены своим ремеслом».[21]
Повертаючись до розгляду особи чаклуна, зазначимо, що за народними переказами на людей, які опановували знання з чорної магії, періодично находить така пора, що вони мусять комусь «втяти», «вперти» хворобу, навіть за відсутності власного бажання. За народним переконанням, коли наступає «ця пора», така людина абсолютно себе не контролює і може «зробити» будь-кому, зокрема і близьким. Чаклуни могли «втяти» не лише людям, а й тваринам, зокрема домашнім. Якщо поруч у цей момент нікого з людей не було, то чарівники могли «зсилати» свої чари тварин, дерева, вітер тощо. Крім того, насилати хворобу на горілку, а потім давали випити «жертві»; «підкидали» або «підливали» з намовленими речами до будинку або закопували біля нього; випускали на вітер (вихор), і ті, хто в нього потрапляв, довго хворіли; робили у житі «закрутки» (скручені, зламані або зв’язані колоски) на хворобу або смерть господаря (як варіант – на мор худоби, для переходу врожаю з чужого поля на своє, а також всілякі збитки.
За такі капості чаклунів чекала довга й важка смерть. За сталими традиційними уявленнями, всі чаклуни, помираючи, мучаться, кричать, а вмерти не можуть. З огляду на такі вірування, існувало кілька способів «допомогти» чаклуну померти.
Один із них (найпоширеніший) зводився до того, що треба було розібрати («зняти») дах із хати чи посадити помираючого на порозі. Дах, поріг, як і інші символічні кордони (перехрестя, межа, димар, інколи вікно, двері), розділяли «свій» та «чужий» (міфічний) простори, символізували кордони між «людським» світом і початком потойбічного, міфічного, вони були ніби входами, кордонами, «каналами зв’язку» з іншим світом. У цьому разі, знімаючи дах з хати або садовлячи помираючого на порозі, чаклуна ніби «підштовхували» до потойбіччя. Звідти, ймовірно, і походить заборона стояти на порозі.
Вірили, що померти чаклун міг і тоді, якщо передасть кому-небудь свої знання, бо гріховні слова «тримають» його й не дають душі вийти з тіла. Саме тому довго помираючий чаклун намагався передати кому-небудь «магічні» слова, навіть за відсутності учня, який би хотів взяти такий «дар» добровільно. Побутувало навіть вірування, за яким людина, навіть просто взявши за руку помираючого чаклуна або будь-який предмет з його рук, обов’язково
Сумцов Н. Очерки народного быта. – С. 53.
Коваленко Г. О народной медицине в Переяславском уезде… – С. 147.
Кайндль Р. Ф. Гуцули… – С. 126.
Коваленко Г. О народной медицине в Переяславском уезде… – С. 147.
