скомандував голос.
Ми були так близько, майже під нашим вагоном. Енкаведистські чоботи покрокували в наш бік. Я сховала в кулак палець із татовою обручкою.
– Давай! – прикрикнув голос.
Ми з Йонасом вилізли з-під вагона.
– Ліно! Йонасе! – закричала мама, визираючи з вагона.
Офіцер націлився з гвинтівки на маму, даючи їй знак мовчати. Потім почав ходити навколо нас, дедалі звужуючи коло.
Я відчула, як до мене притискається Йонас. Я стисла кулак міцніше, сподіваючись, що охоронець не помітить татової обручки.
– Ми оце випадково в туалет впустили, – збрехала я, показуючи йому купу одягу. Мама переклала мої слова російською.
Офіцер подивився на шкарпетки нагорі тої купи. Схопив Йонаса, став обшукувати його кишені. Я подумала про шинку. Як я цей шматок поясню, якщо тут усі такі голодні? Охоронець штовхнув нас обох на землю. Став махати дулом гвинтівки перед нашими обличчями, щось вигукуючи по-російськи. Я скулилася біля Йонаса, не зводячи очей з дула. Заплющила очі. Благаю, не треба… Він пхнув чоботом гравій нам на ноги, а потім сплюнув своє «Давай!» – і показав на наш вагон.
Мамине обличчя було сіре. Вона цього разу не змогла приховати від мене страх. Її руки тремтіли, вона майже задихалася.
– Вас могли вбити!
– У нас усе добре, мамо, – оголосив Йонас. Його голос тремтів. – Ми ходили шукати тата.
– Де Андрюс? – із-за маминих плечей визирала пані Арвідене.
– Він із нами ходив, – пояснила я.
– Але де ж він? – питала його мати.
– Він хотів знайти свого тата, – сказала я.
– Його тата? – вона важко зітхнула. – Ну чого він мені не вірить? Я ж казала йому, що його батько… – вона відвернулась і розплакалась.
Я розуміла, що ми зробили страшну помилку. Ми не повинні були залишати Андрюса самого.
– Ми його знайшли, мамо! Ми знайшли тата! – сказав Йонас.
Навколо нас зібралося багато людей. Вони хотіли знати, скільки в тому ешелоні чоловіків і чи не бачили ми їхніх близьких.
– Він сказав, що ми їдемо до Сибіру, – розповів Йонас. – І дав нам шинки. Ми троє поїли, але залишили й тобі. Ліно, дай мамі шинку.
Я дістала з кишені мамину частку.
Вона побачила в мене на пальці обручку.
– Це на випадок, якщо будуть потрібні гроші, – сказала я. – Тато сказав, що можеш її продати.
– І сказав, щоб ти згадала про дуб, – сказав Йонас.
Мама зняла з мого пальця обручку і приклала до губ. І заплакала.
– Не плач, матусю! – сказав Йонас.
– Дівчинко! – закричав лисий. – А що ти ще поїсти принесла?
– Ліно, дай цей шматок панові Сталасу, – сказала мама. – Він голодний.
Пан Сталас. У лисого є прізвище. Я пішла до нього. Його охлялі руки були всі в зелено-фіолетових синцях. Я простягла йому шинку.
– Це ж для твоєї мами, – сказав він. – Що ще в тебе є?
– Оце
