визирнула подивитися, що роблять вартові. Вони стояли колом і курили за чотири вагони від нас. Я злегка постукала в підлогу коло туалетної діри.
Висунулася та жінка, яка бурчала. Широко, нажахано розкрила очі.
– У мене Андрюс. Його треба посадити назад на потяг.
Вона остовпіло дивилася на мене.
– Чуєте? – прошепотіла я. – Його треба затягти назад. Ну ж бо!
Жінка сховалась. У вагоні почувся якийсь рух, а я озирнулася до вартових. Тоді перекинула закривавлену Андрюсову руку через плече, обхопивши його за пояс. Ми підвелись, обережно рушили до дверей. Сивий чоловік висунувся і дав нам знак: чекайте. Андрюс повис на моєму плечі, аж коліна в мене підігнулися. Я не знала, наскільки довго зможу його протримати.
– Уперед! – сказав сивий.
Я перекинула Андрюса чоловікові, і той разом з іншими потяг його у вагон.
Я озирнулася, що роблять вартові. Щойно поворухнулася, вони розвернулись і пішли до мене. Я у відчаї роззиралася, куди сховатися. Схопилася за дно вагона, вперлася в щось ногами, повисла під вагоном. Тупіт чобіт наближався, наближався, ось уже біля колеса. Я заплющила очі. Вони говорили російською. Чиркнув сірник, освітив чобіт вартового. Вони тихо перемовлялися. Руки в мене затремтіли, я судомно трималася. Ну швидше. Руки пітніли. Триматися міцно було важко. Ідіть. Мої мʼязи горіли. Вартові все балакали. Ну будь ласка. Я закусила губу. Проходьте! Десь гавкнув пес. Вартові пішли в той бік.
Мама й сивий затягли мене назад. Я вдарилась об відчинені двері, судомно віддихуючись. Дівчинка з лялькою приклала пальчик до губ і кивнула.
Я подивилася на Андрюса. Кров запеклася коло його зубів і в кутиках губ. Щелепа напухла. Я ненавиділа їх – і Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті. Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.
– Як вони могли таке зробити? – спитала я вголос і роззирнулася вагоном. Усі мовчали. Як ми можемо захищати себе, коли всі настрашені й бояться промовити слово?
Говорити маю я. Я все запишу, замалюю. Я допоможу татові знайти нас.
Андрюс заворушив ногами. Я поглянула на нього.
– Дякую, – прошепотів він.
15
Я здригнулась і прокинулася поряд із Йонасом і Андрюсом. Двері вагона були замкнені. Люди почали панікувати.
Із двигунів зі свистом вилітала пара.
– Будь ласка, не рухайтеся без крайньої потреби, – звеліла панна Ґрибайте. – Треба, щоб завжди був доступ до туалету.
– Пані бібліотекарко, ви нам казку розкажете? – стала просити дівчинка з лялькою.
– Мамо, – запхинькав хтось малий, – мені страшно. Увімкни світло!
– Ні в кого ліхтаря немає? – спитав хтось.
– Ага, а в мене в кишені ще й обід із чотирьох страв, – буркнув лисий.
– Пане Сталасе, – сказала мама, – будь ласка, не треба: ми всі стараємося як можемо.
