моє мокре волосся.
– Мені хотілося бігти, – прошепотіла я їй.
– Можу тебе зрозуміти, – відказала мама.
– Можеш?
– Ліно, ну як же не зрозуміти бажання втекти звідси? Але, як твій тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо.
– Але ну як же вони просто вирішили, що ми худоба якась? Вони ж нас навіть не знають, – сказала я.
– Ми знаємо, хто ми, – сказала мама. – Вони неправі. І ніколи не давай їм переконати нас у чомусь іншому. Ти зрозуміла?
Я кивнула. Але також і розуміла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадійними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Мені хотілося всіх їх намалювати.
– Коли я поглянула на вагон знадвору, всі здалися мені хворими, – зізналася я мамі.
– Але ми не хворі, – сказала мама. – Ми не хворі. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край.
Що, правда?
18
Ми не були хворі, а от інші люди – так. Щодня на зупинці ми визирали з вагона й лічили викинуті тіла. Щоразу їх ставало дедалі більше. Я помітила, що Йонас відстежує кількість дітей, ставить позначки камінцем на дошці підлоги. Я дивилася на ці позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очі, ніс, рот…
Люди прикидали, що ми рухаємося на південь. Той, кого ставили на чатах біля діри, вигукував, що написано на знаках і табличках, коли ми їх проїжджали. Від тремтіння вагона в мене затерпли ноги. Від смороду голова обважніла, а все тіло страшенно свербіло. Воші кусали понад лінією волосся, за вухами, під пахвами.
Ми проїхали Вільнюс, Мінськ, Оршу, Смоленськ. Міста я записувала чорнилом на носовичку. Щоразу, коли відчинялися двері й з’являлося світло, я додавала деталей і знаків, які тато розпізнає: наші дні народження, був там і vilkas – вовк. Малювала я лише посередині, а довкола зобразила багато рук, які торкаються пальцями. Під тими руками я написала «передайте далі» і намалювала литовську монетку. Коли носовичок скласти, напису не було видно.
– Малюєш? – прошепотів сивий чоловік, який накручував годинник.
Я підскочила.
– Я не хотів тебе налякати, – сказав він. – Я не скажу нікому.
– Я б хотіла передати це батькові, – сказала я тихо. – Щоб він міг нас знайти. Гадаю, я б могла б передати цей носовичок так, щоб він урешті дійшов до нього.
– Розумно, – сказав чоловік.
Він у цій дорозі ставиться до мене добре. Чи можна йому довіряти?
– Мені треба дати це комусь, хто міг би зрозуміти, що це важливо, і передав далі.
– Я б міг тобі допомогти, – сказав він.
Ми їхали вісім днів, а тоді потяг смикнувся і став сповільнювати рух.
Біля діри-віконечка чергував Йонас.
– Там ще один потяг. Їде в протилежний бік. Зупинився.
Наш вагон ледве тягся, дедалі втрачаючи швидкість.
– Їдемо повз нього. Там чоловіки. Вікна у вагонах відчинені, – сказав Йонас.
– Чоловіки? –
