вагона підійшов охоронець і приніс відро води й відро баланди.
Усі кинулися до тих відер.
– Стійте! – сказала панна Ґрибайте, ніби до учнів у класі. – Ми всі маємо взяти потрошку, щоб усім вистачило!
Сірувата баланда нагадувала харч для худоби. Деякі діти відмовлялися її їсти.
Йонас знайшов те, що передала мамина двоюрідна сестра Реґіна. У пакунку була маленька ковдра, ковбаса і кексик. Мама роздала всім по маленькому шматочку. Немовля й далі плакало. Она вже так само кричала й звивалася, як і дитина, котра й далі не їла і з рожевої стала якоюсь червонястою.
Минали години. Андрюса й далі не було.
Мама сіла коло мене.
– А який вигляд мав твій тато? – спитала вона, розгладжуючи мені коси й обіймаючи за плече.
– Непоганий, – збрехала я і поклала руку мамі на плече. – А чому нас забирають? Тому що тато працює в університеті? Це ж безглуздя якесь.
Лисий застогнав.
– Ну от він, – прошепотіла я. – Він же не викладач. Він простий колекціонер марок – і його везуть у Сибір.
– Він не простий колекціонер, – ледь чутно відказала мама. – Тут я не маю жодного сумніву. Він знає забагато.
– А що ж він знає?
Мама зітхнула, похитала головою.
– У Сталіна є план, моя хороша. Кремль зробить усе, щоб його втілити. Ти це розумієш. Він хоче забрати Литву в Радянський Союз, то він нас тимчасово вивозить.
– Але чому нас? – спитала я. – Вони вже торік увійшли в Литву. Хіба їм цього мало?
– Не лише з нами так, люба. Я гадаю, те саме коїться і в Латвії, Естонії, Фінляндії. Це дуже складно, – сказала мама. – Спробуй відпочити.
Я була дуже втомлена, але сон до мене не йшов. Я гадала, чи не їде зараз у якомусь потязі моя двоюрідна сестра Йоана. Може, вона там, де тато? Тато казав, що я можу йому допомогти, але як – коли ми справді їдемо до Сибіру? Я задрімала, думаючи про Андрюса, намагаючись побачити його лице.
Мої ноги самі зупинилися біля цієї роботи. Обличчя. Абсолютно чарівне, не схоже ні на що з того, що мені доводилося бачити. Портрет молодого чоловіка. Вуглиною. Кутики губ на портреті підіймались, але, попри усмішку, в цьому обличчі стояв такий біль, що мої очі наповнилися слізьми. Півтони у волоссі були дуже делікатно прописані, але водночас створювали чіткий контраст. Я підійшла ближче роздивитися, як це зроблено. Бездоганно. Як художник зумів зробити такі різкі тіні, ніде не залишивши пропуску чи відбитка пальця? Що це за художник, хто на портреті? Я подивилася на підпис – Мунк.
– Панночко, не відставайте, будь ласка. Це з іншої експозиції, – сказав екскурсовод.
Дехто з учнів потім нарікав. Ну як можна скаржитися, що тебе водили до художнього музею?! Я на цю екскурсію кілька місяців чекала.
Туфлі екскурсовода цокотіли по плитці підлоги. Моє тіло йшло вперед, але думкою я залишалася біля тієї картини, дивилася на те обличчя. Я потерла пальці. Злегка, але впевнено. Я не могла дочекатися, щоб спробувати.
Я сіла за стіл у своїй
