знову й знову:
– Давай, давай, люба!
– Що там таке? – спитала мама в темряву вагона.
– Она, – сказала пані Рімене. – У неї протоки забиті, і вона занадто зневоднена. Дитина не може ссати.
Попри всі намагання пані Рімене, здається, нічого не допомагало.
Ми їхали день за днем, зупиняючись невідомо де. Енкаведисти намагалися зробити так, щоб нас ніхто не побачив, а поспішати їм не було куди. Ми з нетерпінням чекали тих денних зупинок. Лише тоді відчинялися двері, і ми мали світло й свіже повітря.
– Одна людина! Два відра. Трупи є? – питали охоронці.
Ми домовилися виходити по відра по черзі, щоб кожен міг отримати змогу вийти з вагона. Сьогодні була моя черга. Я мріяла про те, що побачу блакитне небо і відчую сонце на обличчі. Але перед тим пішов дощ. Ми всі зібралися й стали підставляти кухлі та всілякі посудини, щоб набрати дощової води.
Я закрила парасольку, струшуючи воду на хідник. З ресторану вийшов добродій у костюмі й швидко відскочив від крапель убік.
– Ой, даруйте, пане!
– Не турбуйтеся, панно, – сказав чоловік, кивнув і торкнувся капелюха.
З ресторану дихнуло запахом смаженої картоплі та м’яса з приправою. Вийшло сонце, позолотивши бетон і зігрівши мені потилицю. Чудово – вечірній концерт у парку не скасують. Мама хотіла зібрати кошик, щоб ми разом повечеряли на траві під місяцем.
Крутячи парасольку, щоб застібнути, я аж підскочила: на мене з калюжі під ногами дивилось обличчя. Я розсміялася: це ж я! – й усміхнулася до свого відображення. Краї калюжі виблискували на сонці, і навколо мого обличчя виходила гарна рамка. Раптом позаду мого відображення щось змінилося: наче якась тінь з’явилася. Я озирнулася. Із хмар вигиналася дугою пастельна веселка.
Потяг сповільнював хід.
– Швиденько, Ліно. Відра в тебе? – спитала мама.
– Так, – я підійшла до дверей. Коли потяг зупинився, я стала чекати на звук: чоботи й брязкіт. Двері прочинилися.
– Одна людина! Два відра. Трупи є? – крикнув енкаведист.
Я кивнула, готуючись вийти.
Охоронець відступив, і я стрибнула з вагона. Послизнулася на затерплих ногах і впала в грязюку.
– Ліно, як ти? – почувся мамин голос.
– Давай! – гаркнув охоронець, за чим видав довгу російську лайку і плюнув на мене.
Я встала й подивилася вздовж ешелону. Небо було сіре. Дощ не стихав. Почула крик – і побачила, як у багнюку викинули бездиханне дитяче тіло. Жінка хотіла стрибнути за тілом дитини. Її вдарили прикладом в обличчя. Викинули ще одне тіло. Смерть почала збирати свій урожай.
– Не стій, Ліно, – сказав із вагона сивий. – Швиденько там з відрами.
У мене було таке відчуття, ніби я марю в лихоманці. У голові паморочилося, ноги не слухались. Я кивнула й подивилася вгору, у вагон. На мене дивилося одне поверх одного кілька облич.
Брудні обличчя. Андрюс курив і дивився в інший бік. Синці в нього ще не минулися.
З-під
