а також мала книжку з анатомії, яка мене просто зачаровувала.
– Ну ось, – сказала я, завершуючи малюнок. – Що скажеш?
– А це що? – тато показав на папері.
– Мій підпис.
– Підпис? Та це якісь карлючки. Ніхто ж тут твоє імʼя не розпізнає.
Я знизала плечима.
– А ти розпізнаєш! – сказала я.
20
Ми рухалися далі і проїхали Урал. Панна Ґрибайте пояснила, що Уральські гори – це межа Європи й Азії. Ми в’їхали в Азію, іншу частину світу. Люди казали, що ми прямуємо до Південного Сибіру – може, навіть до Китаю чи Монголії.
Три дні ми намагалися тихцем винести з вагона Онину дитину, але щоразу біля дверей перебував охоронець. У вагоні стояв нестерпний запах розкладання. Мене нудило.
Она врешті погодилася скинути мертву дитину в туалетну діру. Вона стояла над отвором на колінах, плакала і притискала до себе згорток.
– Ну заради Бога! – стогнав лисий. – Та приберіть її вже. Дихати нема чим.
– Тихо! – прикрикнула на нього мама.
– Не можу, – схлипувала Она. – Її розчавить на рейках…
Мама пішла до Они. Не встигла вона наблизитись, як панна Ґрибайте вихопила в Они сповиток і вкинула в діру. Я ахнула. Пані Рімене скрикнула.
– Ну от і все, – сказала панна Ґрибайте. – Таке завжди легше зробити сторонній людині.
Вона витерла руки об сукню й поправила волосся, зібране в ґульку. Она обійняла маму й заплакала.
Йонас прив’язався до Андрюса, майже не відходив від нього. Він весь час ніби сердився і був зовсім не такий милий, як удома. Андрюс навчив його кількох російських жаргонних слів, які я чула від енкаведистів. Мене це лютило. Я розуміла, що колись трохи вивчу російську, але ця думка мені була ненависна.
Якось пізно ввечері я побачила, як обличчя Йонаса освітлює вогник цигарки. Коли я поскаржилася мамі, що він палить, та сказала дати йому спокій.
– Ліно, я щовечора дякую Богові, що в нього є Андрюс, і ти теж дякуй, – сказала вона.
Мій шлунок сам себе перетравлював. Голодні болі поверталися з безжальною регулярністю. Хоча мама й намагалася зробити так, щоб ми мали чіткий режим, я інколи дрімала вдень. Якось мої повіки вже стулялися, коли я почула крик у вагоні. Кричала жінка:
– Як ви могли? Чи ви здуріли?!
Я сіла й стала роззиратися: що ж діється? Над Йонасом і Андрюсом стояла панна Ґрибайте. Я постаралася пройти до них.
– Це ж Діккенс! Як ви посміли! Ви перетворюєтеся на таку худобу, за яку вони нас мають!
– Що сталося? – спитала я.
– Твій брат і Андрюс курять цигарки! – закричала вона.
– Мама знає, – сказала я.
– З книжок! – вона сунула мені в обличчя обкладинку.
– У нас цигарки закінчилися, – негучно сказав Йонас, – але в Андрюса був тютюн…
– Панно Ґрибайте, – сказала мама. –
