завжди знала – і це знання, таке природне і звичне, навіть не потребувало слів: був хтось іще. Якесь інакше повітря праворуч від мене. Якесь інакше, менш прозоре, світло. Щось дивовижне, що змушувало вібрувати порожній простір праворуч від мене. Моя бліда тінь.
Притиснувши руки до правого боку, я схилила голову так, що ніс ледь не торкався плеча. Це був давній жест, який я завжди робила, коли мені було боляче, коли була чимось спантеличена, коли мене до чогось примушували. Цей жест був надто звичним і буденним, і я не замислювалася над його причиною раніше. І ось тепер я відкрила його таємницю. Схиляючи голову праворуч, я шукала свою сестру. Шукала там, де вона мала бути, – поруч зі мною. Праворуч від мене.
Коли мій усесвіт оговтався і знову заходився повільно обертатися навколо своєї осі, коли я знову побачила перед собою оті два шматочки паперу, мені подумалося: «Так он воно як!» Біль утрати. Печаль. Самотність. Якесь дивне відчуття завжди тримало мене осторонь від інших людей, усе життя складаючи мені компанію, і ось тепер, знайшовши ці свідоцтва, я нарешті дізналася, що то було за відчуття. То була моя сестра.
Минуло ще багато часу, доки я не почула, як у кухні скрипнули двері. Від хвилювання ноги не слухалися мене, але я підскочила й вибігла аж на майданчик. Унизу, біля сходів, стояла місіс Робб.
– Усе гаразд, Марґарет?
– Так.
– Тобі нічого не треба?
– Ні.
– Коли захочеш – заходь до нас.
– Гаразд.
– Тато і мама незабаром повернуться.
І вона пішла.
Я поклала документи у бляшанку, а бляшанку засунула назад під ліжко. Потім вийшла зі спальні і зачинила за собою двері. Знову поглянувши у дзеркало, я аж здригнулася, зустрівшись очима з незнайомкою. Під її пильним поглядом по спині аж мурашки побігли.
Здавалося, вона прозирає мене наскрізь, бачить кожну кісточку мого скелета.
Трохи згодом на сходах почулися кроки. То поверталися батьки.
Я відчинила двері, вийшла на майданчик – і потрапила в батькові обійми.
– Молодець, доню! – сказав батько. – За все – відмінна оцінка.
Мати здавалася блідою і змореною. Від прогулянки в неї розболілася голова. Таке траплялося нерідко.
– І справді молодець! – докинула вона. – От любенька!
– То що скажеш, мала? – спитав батько. – Як воно – бути самій удома?
– Усе було добре.
– Я так і знав, що все буде добре, – відказав він та, не в змозі стриматися, знов обійняв мене – радісно, обіруч – і поцілував у маківку. – А тепер – у ліжечко. І довго не читай.
– Не буду.
Згодом я почула, як батьки починають звичну процедуру підготовки до сну: тато відчинив дверцята невеличкої шафи для ліків, видобув звідти мамині пігулки і налив води у склянку. Потім пролунала його звична фраза:
– Гарненько виспишся – краще почуватимешся вранці.
Після
