й найхвилююча ніч, коли він знав, що завтра взагалі може не повернутись живим…
3
Здавалось, безкінечна ніч пролетіла швидко. Гриць встав, навіть, з піднесеним бойовим настроєм. Все таки він мав змогу діяти самостійно й мандрувати, сидіння вдома вже занадто занудило його. Навіть мандри з жахливою метою, хоч як не крути мандри.
– Вставай, пора вже. Йди поснідай. – твердий, вже давно не сонний, голос остаточно розбудив Гриця. Сергій стояв перед ним і проникливим поглядом дивився на Гриця. – Йди їж. Я вже склав все спорядження в машину.
Гриць очумався, вдягнувся й пішов на кухню. З'їв вівсяну кашу з сосискою й запив кавою. Приємне тепло розлилося тілом. «Ну, повний вперед!» – Гриць був готовий до всього, принаймні він так думав. Вийшли з квартири, замкнули дерев'яні двері, спустились вниз і енергійно пішли до гаража. Сергій відкрив ворота й сів у старий фургон, вказав Грицю на переднє сидіння й завів ревучий мотор. Гриць роздивився чудернацьку машину. Вона виглядала доволі стара, як ззовні так і всередині, але була практична й зручна. Видно, що вона підлаштована саме для таких неочікуваних поїздок. Сергій, закривши ворота, вернувся до машини й дав по газу й шалено скрикнув: «Вперед, назустріч смерті!». Тоді він розсміявся, як маніяк, а очі його запалали, як у тих ящірок. Він явно, щось випив зранку, подумав Гриць і не став питати, що саме. Спочатку хлопець трохи хвилювався, та згодом старий його навіть розвеселив. Він їхав, як навіжений, сигналячи всім підряд, та підрізаючи дорогі машини з криками: «Дорогу простакам! А то будеш завтра підлогу ящіркам чистити! ХА-ХА-ХА!» Дві години дороги промайнули дуже швидко. Вони під’їжджали до Києва. Проїхали довгий міст через широке Дніпро куди впадає Десна. Гриць зрозумів, що, можливо, він в останнє бачить води своєї рідної Десни. Йому стало сумно й паскудно на душі, але один лише погляд на старого, який в дорозі зробився божевільним, легко розвіяли всі зайві негаразди.
Ще добру годину вони їздили по зеленому місту, поки фургон не завернув у вузеньку непомітну вуличку. Проїхавши пару старих домівок, вони зупинились біля такого ж будинку. Сергій промовив:
– Будинок Будинського. Бачу вже всі тут. – Сергій показав на чотири автомобіля, які стояли біля двору. – Ходімо.
Він вийшов з машини й упевнено розкрив хвіртку та подався до будинку. Гриць не відставав. В маленькому дворі майже нічого не було, крім двох старих дерев по боках кам’яної стежки, яка вела до гарного будинку. Сергій зайшов у дім, Гриць за ним. У вітальні на них чекали десяток людей, тих самих, що швидко говорили вчора у Сергія на комп'ютері.
– Ну, нарешті. Привіт! – з радісним потиском руки підійшов Будинський й почав знайомити Гриця з членами руху опору. – Микола, Олег, Володимир, Олександр, Тарас, Іван, Руслан, Юля і Вікторія. Всі по черзі привіталися з Грицем. Гриць зауважив, що всі стояли з великими сумками за плечима й мали вигляд готових до всього людей.
– Отже, – владним голосом почав Будинський, розкинувши
