style="font-size:15px;"> – Думаю вони там. – впевненим голос почав Будинський. – Всі до зброї. Швидко. Я думаю вони нас помітили.
Дванадцять людей кинулись одягати броню та витягували свою улюблену зброю. Через дві хвилини всі вже стояли готові. Група чекала наказу Будинського. В повітрі повисла незручна мовчанка, збентежені очі дивились один на одного. Очі старого Сергія горіли, ще дужче, ніж коли-небудь: стан ейфорії.
– Я піду перший! – скрикнув він, і подався вперед, зі своїм великим мечем.
– Руслане, прикрий його. – розпорядився Будинський. Руслан зі своїм здоровенним прямокутним щитом, побіг за Сергієм. – Грицю прикривай нас ззаду. Всі інші за мною.
Попереду йшло двоє важких піхотинців, за ними дев'ять легких зі списами, мечами, та сокирами. Дві жінки стрільці з довжелезними луками, тримались по середині групи, під прикриттям товаришів. Гриць плентався позаду, озираючись на всі триста шістдесят градусів, намагаючись стримати свій страх. Його завдання було доволі просте: не дати ящірками напасти ззаду. Вони наближались до пагорба, напруга з кожним кроком наростала, цьому й сприяла дуже висока температура майже літнього сонця. Гриць, наче запікався заживо втому костюмі, та руки його приварились на сонці до арбалета. Він крутив ним на всі сторони, та потреби поки що в цьому не було. До пагорба залишалось сто метрів. Гриць все перебирав у голові, що він там може побачити, кожна клітина його тіла напружились. Його перший бій може розпочатись у будь-яку мить, і може стати для нього останнім.
– Повна готовність. Стати ближче. Пильність. – пролунав тихий голос їхнього командира. Всі згуртувались й зупинились за п'ятдесят метрів від того страшного, як тепер відчувалось, пагорба. – Тарас, розвідай.
Невисокий, худий і легко споряджений чоловік вибіг с гурту й подався до пагорба. Зі зброї в нього був лише короткий меч. Він швиденько заліз на той пагорб, в Гриця все похололо в грудях, а якщо там пастка, або ще щось. Він не думав, що буде таким страхопудом, та обставини взяли гору й він увесь трусився. Вся його мужність, коли він казав на всі правили «так», тепер була десь у його ногах, які так і просили дременути кудись назад, додому, до близьких, де тепло й затишно… Помаленьку Тарас карапкався на той пагорб, коли він заліз на верх, то став пильно вдивлятись – він щось розглядав. Він десь хвилину розглядав те щось за пагорбом, а потім поволі спустився й підбіг до інших.
– Там злітна смуга а навкруги пости й частокіл. Трохи далі, мабуть, розташований їхній телепорт, бо я бачив там доволі химерну високу будівлю.
– Так це він, то їхній штаб. А злітна смуга для того, щоб літак з людьми міг прибувати прямо до них. – захоплено висказався Будинський.
– А як діє телепорт? – вирвалося в Гриця, він з цікавості витріщив очі на вал, наче міг крізь нього дивитися.
– О, я й забув тобі розповісти. – схаменувся Будиньский. – Ми думаємо, що так вони потрапляють до нас, це їхня єдина сучасна технологія,
