Клер шістнадцять)Генрі: Матеріалізуюсь у лузі, приблизно за п’ятнадцять метрів на заході від галявини. Почуваю себе жахливо, паморочиться у голові й нудить; кілька хвилин просто сиджу і намагаюсь прийти до тями. Холодно й похмуро. Сиджу у високій коричневій траві, яка врізається в мою шкіру. Якийсь час по тому почуваю себе трохи краще; довкола тихо, я підводжусь і йду на галявину.
Клер сидить на землі, притулившись до каменя. Вона нічого не каже, просто дивиться на мене, і в її погляді помітна злість. «Ой, – думаю. – Що ж я накоїв?» У неї зараз період Ґрейс Келлі, на ній блакитне шерстяне пальто і червона спідниця. Тремчу й шукаю коробку з одягом. Знаходжу її, надягаю чорні джинси, чорний светр, чорні вовняні шкарпетки, чорне пальто, чорні чоботи і чорні шкіряні пальчатки. Схоже, я ладнаюсь зніматися у фільмі Віма Вендерса. Сідаю поруч Клер.
– Привіт, Клер. Усе добре?
– Привіт, Генрі. Ось. – Вона простягає мені термос і два бутерброди.
– Дякую. Не дуже добре почуваюсь, тому трохи зачекаю. – Ставлю їжу на камінь. У термосі кава, я глибоко вдихаю. Від самого лише запаху почуваюсь краще. – Усе добре?
Вона не дивиться на мене. Придивляюсь до Клер і розумію, що вона плаче.
– Генрі. Ти міг би побити когось для мене?
– Що?
– Я хочу зробити декому дуже боляче, але я не досить доросла, і не вмію битися. Ти зробиш це для мене?
– Гей. Про що ти говориш? Хто? Чому?
Клер дивиться на коліна.
– Я не хочу про це говорити. Ти можеш повірити мені на слово, що він цілком цього заслуговує?
Мені здається, я знаю, що відбувається, здається, чув цю історію раніше.
Зітхаю, наближаюсь до Клер і обіймаю її. Вона схиляє голову мені на плече.
– Це стосується хлопця, з яким ти ходила на побачення, так?
– Так.
– Він козел, а тепер ти хочеш знищити його?
– Так.
– Клер, багато хлопців – придурки. Я теж був придурком.
Клер сміється.
– Можу посперечатися, ти не такий придурок, як Джейсон Еверлі.
– Він футболіст чи щось таке?
– Так.
– Клер, чому ти думаєш, що я зможу побити спортсмена, та ще й удвічі молодшого? Навіщо ти взагалі зустрічаєшся з такими?
Вона знизує плечима.
– У школі всі мене діставали, бо я ніколи не зустрічатися ні з ким. Тобто Рут, і Меґ, і Ненсі, і вже ходять чутки, що я лесбійка. Навіть мама питає, чому я ні з ким не зустрічаюся. Хлопці запрошують мене на побачення, а я відмовляю. Потім Беатріче Ділфорд, вона лесбійка, запитала мене, чи я теж така, а я відповіла, що ні. Вона сказала, що не здивована, просто всі про це кажуть. Тоді я подумала, ну, може, варто сходити на побачення з кількома хлопцями. А потім мене запросив Джейсон. Він начебто спортсмен, і він дуже привабливий, тож я знала, якщо піду з ним на побачення, то всі про це дізнаються і, можливо, замовкнуть.
– То це ти вперше ходила на побачення?
– Так.
