style="font-size:15px;"> – Він не відвіз мене додому. Я не була впевнена, де саме ми були, десь на дванадцятому шосе, він просто їздив вулицями, Боже, я не знаю, де це. Він поїхав ґрунтовою дорогою, до маленького котеджу. Поруч є озеро, я його чула. У нього був ключ від цього котеджу.
Я починаю нервувати. Клер ніколи не говорила мені про це, просто розповідала, що була на жахливому побаченні з хлопцем на ім’я Джейсон, який був футболістом. Клер знову замовкла.
– Клер. Він тебе зґвалтував?
– Ні. Він сказав, що я не… досить гарна. Сказав… Ні, він не ґвалтував мене. Він просто зробив мені боляче. Він змусив мене… – Вона не може говорити. Я чекаю. Клер розстібає пальто, знімає його. Потім знімає сорочку, і я бачу, що її спина вкрита синцями. Вони темно-фіолетові на її білій шкірі. Клер повертається, бачу цигарковий опік на правій груді, на тому місці утворився огидний пухир. Якось я спитав, звідки в неї цей шрам, а вона не сказала. Я вб’ю цього хлопця. Покалічу його. Клер сидить переді мною, плечі опущені, шкіра взялася сиротами. Віддаю їй сорочку, вона одягається.
– Гаразд, – тихо кажу їй. – Де мені знайти цього хлопця?
– Я відвезу тебе, – відказує вона.
У кінці заїзду, подалі від будинку, Клер підбирає мене у свій «фіат». Вона вдягла сонцезахисні окуляри, хоча надворі похмуро, нафарбувала губи і закрутила волосся на потилиці. Клер видається набагато старшою за шістнадцятирічну. Вона мовби тільки що зійшла з «Вікна у двір», хоча подібність була би більш досконалою, якби вона була блондинкою. Авто їде повз осінні дерева, хоча я не думаю, що хтось із нас помічає якісь барви. У моїй голові постійно прокручується та частина плівки, на якій показано, що сталося з Клер в тому маленькому будиночку.
– Наскільки він великий?
Клер думає.
– На кілька дюймів вищий за тебе. Набагато важчий. Може, п’ятдесят фунтів?
– Господи.
– Я взяла це. – Клер копирсається в сумочці й дістає пістолет.
– Клер!
– Це татів.
Швидко мізкую.
– Клер, це погана ідея. Маю на увазі, я досить божевільний, щоби справді використати його, і це було б нерозумно. О, зачекай. – Забираю його в неї, відкриваю затвор і витягую кулі, кладу їх у її сумочку. – Ось. Так краще. Геніальна ідея, Клер. – Клер запитально дивиться на мене. Ховаю пістолет у кишеню свого пальта. – Ти хочеш, щоб я зробив це анонімно, чи він має знати, що це привіт від тебе?
– Я хочу там бути.
– Добре.
Авто заїжджає на приватну дорогу і зупиняється.
– Я хочу кудись його відвезти і хочу, щоб ти зробив йому дуже боляче. Хочу на це дивитися. І ще я хочу, щоби він до смерті перелякався.
Зітхаю.
– Клер, зазвичай я не такого не роблю. Я можу побити когось хіба що для самооборони.
– Будь ласка. – Вона каже це абсолютно безпристрасно.
– Добре. – Ми рухаємося далі й зупиняємося перед великим новим будинком у колоніальному стилі.
Машин не видно. З відчиненого
