Ніколи не думав, що ти так відстежуєш мій настрій.
– А що ще мені робити?
– Пам’ятай: зазвичай я опиняюся тут через стрес. Тому не думай, що ці роки були суцільним жахіттям. Там є і багато хорошого.
Клер повертається до свого малюнка. Вона лишає розпитування про наше майбутнє. Натомість запитує:
– Генрі, чого ти боїшся?
Це питання мене дивує і змушує замислитись.
– Холоду, – відповідаю. – Я боюся зими. Поліції. Боюся прибути не в те місце і не в той час, туди, де мене можуть побити чи ж може збити машина. Або загубитись у часі, і не мати можливості повернутися. Я боюся втратити тебе.
Клер усміхається.
– Як ти можеш мене втратити? Я нікуди не подінусь.
– Я боюся, що ти втомишся миритися з моєю ненадійністю і залишиш мене.
Клер відкладає альбом. Я сідаю.
– Я ніколи тебе не залишу, – каже вона. – Хоча ти завжди від мене йдеш.
– Але я не хочу залишати тебе.
Клер показує мені малюнок. Я бачив його раніше, він висить поруч із креслярським столом Клер у її домашній студії. На малюнку я спокійний. Клер підписує його і починає писати дату.
– Не треба, – кажу. – Там нема дати.
– Нема?
– Я бачив його раніше. Там нема дати.
– Гаразд. – Клер витирає дату, натомість пише на ньому Медовларк.
– Готово. – Вона з подивом дивиться на мене. – А ти колись помічав, що після твого повернення в майбутнє щось змінилося? Маю на увазі, якщо я зараз напишу дату на цьому малюнку? Що станеться?
– Я не знаю. Спробуй, – зацікавлено кажу.
Клер витирає слово Медовларк і пише дату: одинадцяте вересня 1988 року.
– Ось, – каже вона, – це було легко. – Ми дивимося одне на одного і всміхаємося. Клер сміється. – Якщо я й порушила просторово-часовий континуум, це не дуже кидається у вічі.
– Я повідомлю тебе, якщо ти щойно розпочала третю світову війну. – Починаю відчувати себе невпевнено. – Клер, думаю, мені час.
Вона цілує мене. Я зникаю.
Генрі: Після вечері все ще думаю про малюнок Клер, тому йду до неї в студію, щоб подивитись на нього. Клер створює величезну скульптуру з дрібнесеньких клаптиків фіолетового паперу, щось середнє між лялькою і пташиним гніздом. Оминаю її й зупиняюсь перед столом. Малюнка немає.
Клер приходить, несучи оберемок манільського прядива.
– Привіт. – Вона кидає його на підлогу й підходить до мене. – Що сталося?
– Де той малюнок, який висів он там? Той, зі мною?
– Га? Ой, я не знаю. Може, впав. – Клер пірнає під стіл і каже: – Я не бачу. Ой, стривай, ось він. Вона вилазить, тримаючи малюнок двома пальцями. – Фу, він весь у павутинні.
Вона чистить його і дає мені. Розглядаю його. Дати там немає.
– Що сталося з датою?
– Якою
