П’ятирічним я чув, як вона співала партію Лулу в «Лірик-опері». Пам’ятаю, як батько сидів поруч зі мною, а кінці першого акту, сповнений захвату, він усміхався мамі. Або ж дивилися з мамою, як тато грав Бетховена під керівництвом Булеза в «Оркестр-голі». Пригадую, якось у моїх батьків була вечірка й мені дозволили прийти у вітальню та прочитати гостям вірш Блейка «Тигре! Твій вогненний гнів»[31], що супроводжувався гарчанням. Мені тоді було чотири. Коли я дочитав, мама обійняла мене й поцілувала, а всі аплодували. На ній була темна помада, і я наполіг, щоб мені дозволили лягти спати, не стираючи зі щоки відбитків її губ. Пам’ятаю, як вона сиділа на лавці у Ворен-парку, поки тато колихав мене на гойдалці; вона наближалась і віддалялась, наближалась і віддалялась.
Найкращим і найболіснішим у подорожах у часі є можливість побачити маму живою. Я навіть розмовляв з нею кілька разів, про дрібниці, приміром: «Сьогодні препаскудна погода, правда?» Завжди поступаюсь їй місцем у метро, йду за нею в супермаркет, дивлюсь, як вона співає. Тиняюсь біля квартири, де досі живе мій батько, і спостерігаю за ними обома, іноді зі собою маленьким; вони гуляють, їдять у ресторанах, ходять у кіно. Це шістдесяті, й батьки – елегантні, молоді, блискучі музиканти; для них відкритий увесь світ. Вони щасливі, просто сяють від успіху, їх сповнює радість. Буває, ми пересікаємось, і тоді вони махають мені рукою, вважаючи мене сусідом, який багато гуляє, дивно підстригається і таємниче молодшає та старіє. Одного разу я почув, як батько припускав, що в мене рак. Мене й досі дивує, що батько так і не збагнув, що в перші роки їхнього шлюбу поруч крутився їхній син.
Бачу свою маму поряд. Ось вона вагітна, а ось мене приносять з лікарні додому; вона везе мене у візочку в парк; сидить, учить партитури, неголосно співає і рухає маленькою рукою; вона кривляється мені й трусить переді мною іграшками. А от ми йдемо за руку дивитися на білочок, на машини, на голубів, на все, що рухається. На ній пальто, мокасини і капрі. Вона чорнявка з ефектним лицем, має повні губи, великі очі, коротке волосся, зовні схожа на італійку, але насправді єврейка. Мама користувалась помадою, олівцем для очей, тушшю, рум’янами й олівцем для брів, щоби просто сходити в хімчистку. Тато такий, як завжди – високий, худорлявий, скромно одягнений, у капелюсі. Але обличчя інше. Він справді задоволений. Вони часто торкаються один одного, тримаюся за руки, йдуть у ногу. На пляжі всі троє носимо однакові окуляри, а на мені смішна синя панама. Ми всі лежимо на сонці, намащені дитячою олійкою. П’ємо ром із колою і гавайський пунш.
Зірка моєї матері сходить. Вона навчається у Джаян Мек і Мері Делакруа, котрі дбайливо ведуть її стежкою слави. Співає ряд невеликих, але блискучих партій, і на неї звертає увагу Луї Бехарі з «Лірик». Вона – дублерка Ліні Веверлі в «Аїді». Відтак її обирають на роль Кармен. Її помічають інші компанії, а невдовзі ми подорожуємо світом. Вона записує Шуберта в студії «Decca», Верді і Вайля у «EMI», і ми вирушаємо до Лондона, Парижа, Берліна, Нью-Йорка. Пам’ятаю лише нескінченну низку готельних номерів та літаків. Її виступ у Лінкольн-центрі показують по телевізору, і я дивлюся його з бабусею і дідусем у Мансі. Мені шість, і я не вірю, що в маленькому
Пер. В. Коптілова.
