прийти до мене. А якщо не будеш п’яний в дошку, то коли прокинешся, міг би зробити мені величезну послугу: піти зі мною на різдвяну вечерю до батьків у Ґленко і відкликатися на ім’я Рейф.
– О, Боже, Міє. Я хочу померти від самої думки про це. Вибач.
Вона перехиляється через стійку й рішуче говорить:
– Давай, Генрі. Допоможи мені. Ти презентабельна молода людина чоловічої статі. Чорт забирай, ти – бібліотекар! Ти не оконфузишся, коли мої батьки почнуть питати, хто твої батьки і де ти вчився.
– Насправді, оконфужусь. Я побіжу прямо до туалету й переріжу собі горлянку. У будь-якому разі, який у цьому сенс? Навіть якщо я їм сподобаюся, то вони будуть роками мучити тебе запитаннями типу: «А що сталося з тим милим молодим бібліотекарем, з яким ти зустрічалася?» І що станеться, коли вони зустрінуться зі справжнім Рейфом?
– Не думаю, що мені слід перейматися цим. Ну ж бо, давай! Зроблю тобі в ліжку прийом «Три-Ікс», про який ти ніколи не чув.
Місяцями я відмовлявся зустрітися з батьками Інґрід. Я відмовився їхати до них на різдвяну вечерю завтра. Тому однозначно не робитиму цього для Мії, якої майже не знаю.
– Міє, у будь-який інший день року! Слухай, сьогодні моя мета – досягти такого рівня сп’яніння, щоби навіть ноги не стояли, не кажучи вже про щось інше. Просто подзвони батькам і скажи, що у Рейфа тонзилектомія чи щось таке.
Вона йде в інший кінець бару й обслуговує трьох підозріло юних хлопців, з вигляду – студентів. Потім якийсь час Мія крутиться біля пляшок і робить щось добірне. Відтак ставить фужер переді мною.
– Ось. За рахунок закладу. – Напій штучного полуничного кольору.
– Що це?
Роблю ковток. На смак, як «Севен-ап».
Мія єхидно посміхається.
– Я сама це придумала. Хочеш, щоби тебе понесло? Тож це – поїзд-експрес.
– О. Ну, дякую. – Піднімаю склянку і п’ю. Мене наповнює відчуття тепла і повного благополуччя. – О, небеса. Міє, ти повинна це запатентувати. Ти могла би поставити кіоски по всьому Чикаґо і продавати це в паперових стаканчиках. Ти стала б мільйонершею.
– Ще один?
– Звісно.
Будучи перспективним молодшим партнером «Товариства Алкоголіків на свободі Детембл&Детембл», я поки ще не збагнув свого максимального ліміту споживання спиртних напоїв. І ще після кількох коктейлів Мія занепокоєно дивиться на мене з-за шинквасу.
– Генрі?
– Так?
– Тобі вже досить.
Мабуть, це хороша ідея. Намагаюсь кивнути Мії, але це потребує надто багато зусиль. Замість цього повільно, майже граціозно, сповзаю на підлогу.
Згодом прокидаюся в лікарні «Мерсі». Мія сидить біля мого ліжка. Її лице обмащене тушшю. Мені підключили капельницю, почуваю себе паскудно. Дуже паскудно. Насправді, мерзенно у всіх розуміннях. Повертаю голову й блюю в тазик. Мія перехиляється й витирає мені рота.
– Генрі, – шепоче Мія.
– Ей.
