Генрі, ти… ти сказав, що не пам’ятаєш. То звідки ти це знаєш? Десять хвилин і сорок сім секунд? Так достеменно?
Деякий час я мовчав, шукаючи найкращий спосіб усе пояснити.
– Ти знаєш про гравітацію, правда? Чим більший предмет, чим більша його маса, тим більшу силу тяжіння він створює. Він притягує до себе менші речі, і вони обертаються довкола нього.
– Так.
– Моя мати помирає… це ключовий момент… усе інше обертається довкола цього… Я думаю про це і переношуся туди в часі. Знову і знову. Якби ти змогла там опинитися, зависнути над місцем аварії, то побачила би кожну деталь, усіх людей, автомобілі, дерева, кучугури снігу; якби ти мала достатньо часу, щоб роздивитися все, ти би побачила мене. Я був скрізь: у автівках, за кущами, на мості, на дереві. Я бачив це з усіх кутів, навіть був учасником подальших дій: подзвонив у аеропорт з найближчої автозаправки, щоб передати батькові повідомлення негайно їхати в лікарню. Сидів у кімнаті очікування в лікарні й спостерігав, як мій батько прийшов за мною. Він видавався сірим і спустошеним. Я ходив уздовж узбіччя, шукаючи малого себе, і накривав ковдрою свої худі дитячі плечі. Вдивлявся у своє маленьке нерозуміюче обличчя і думав… Я думав….
Тихо плачу. Клер обійняла мене, а я тихо плачу на її грудях у мохеровому светрі.
– Про що? Генрі, про що?
– Я думав, що теж повинен був померти.
Ми обіймаємося. Поступово я опановую себе. Я зіпсував Клер светр. Вона йде в пральню і повертається у білій поліестеровій блузці Алісії, в якій та грає камерну музику. Алісії лише чотирнадцять, але вона вже вища і більша за Клер. Дивлюсь на Клер, яка стоїть переді мною, і шкодую, що я тут, шкодую, що зіпсував їй Різдво.
– Мені дуже шкода, Клер. Я не хотів навантажувати тебе цим усім. Просто Різдво… для мене це важко.
– О, Генрі! Я така рада, що ти тут, і знаєш, я знаю… маю на увазі, ти з’являєшся нізвідки і зникаєш, і, якщо я знаю щось про твоє про життя, ти здаєшся… реальнішим. Навіть жахливі речі… Мені потрібно знати стільки, скільки ти можеш розказати.
Алісія кличе Клер. Їй час іти до сім’ї святкувати Різдво. Я стою, ми обережно цілуємося, скоро Клер промовляє:
– Йду!
І усміхається мені, відтак біжить сходами нагору. Знову підпираю двері стільцем і влаштовуюсь на довгу ніч.
Святвечір, 2
Генрі: Телефоную татові й питаю, чи не хоче він, щоб увечері після Різдвяного концерту я приїхав на вечерю. Він робить боязку спробу запросити мене, на його полегшення, я ухиляюся. Цього року офіційний День жалоби сім’ї Детембл буде проведено в різних місцях. Місіс Кім поїхала в Корею відвідати своїх сестер; я поливаю її квіти й забираю пошту. Телефоную Інґрід Кармайкл і запрошую її, але вона рішуче нагадує, що сьогодні Різдво й у деяких людей є сім’ї, яким потрібно засвідчити свою шану. Проглядаю записник. Усі або поїхали за місто,
