Мені вдалося прожити значну частину дня, не думаючи занадто багато про маму, про аварію, про все таке… але зараз, увечері, коли прогулююсь, це накриває мене. Усвідомлюю, що голодний. Алкоголь вивітрився. Я майже біля «Адамс», і подумки згадавши, скільки в мене грошей, вирішую витратитися на вечерю в «Берґгофф», шанованому німецькому ресторані, що славиться своєю пивоварнею.
У «Берґгоффі» тепло й гамірно. Там досить багато людей, вони їдять чи просто стоять. Легендарні офіціанти у «Берґгоффі» бігають від кухні до столиків. Стою у черзі й зігріваюся поміж галасливих сімей та подружніх пар. Відтак мене садять за невеликий столик у головній залі, біля стіни. Замовляю темне пиво і тарілку качиних ковбасок зі шпецле[32]. Коли приносять їжу, повільно їм. З’їдаю весь хліб і розумію, що не пам’ятаю, чи обідав. Це добре, що дбаю про себе, що я не ідіот, – от, згадав про вечерю. Відкидаюсь на спинку крісла й оглядаю приміщення. Під високою стелею, темними панелями і фресками човнів вечеряють подружні пари. Вони провели день, бігаючи по магазинах, або ж у театрі, вони з приємністю обговорюють куплені подарунки, своїх онуків, квитки на літак і час його прибуття; Моцарта. У мене виникає бажання негайно піти на концерт, але сьогодні немає вечірньої програми. Тато, напевно, вже повертається додому з «Оркестр-голу». Я би сів у останньому ряду верхнього балкона (з точки зору акустики, це найкраще місце) і слухав би «Пісню про землю» чи Бетховена, або щось таке неріздвяне. Ну, гаразд. Можливо, наступного року. Перед очима раптом швидко промайнули всі Різдвяні свята в моєму житті; вони вишикувались одне за одним, чекаючи, щоб їх знову пережили, й мене переповнює відчай. Ні. На якусь мить я захотів, щоби Час витягнув мене з цього дня і переніс у інший, легший. Відтак мені стає соромно за своє бажання уникнути туги; мертвим потрібно, щоб їх пам’ятали, навіть якщо це виїдає нас зсередини, навіть якщо ми можемо лише вибачатися, доки це не втратить будь-якого сенсу. Не хочу затьмарювати цей теплий веселий ресторан сумом, який огортатиме мене наступного разу, коли буду тут з бабусею та дідусем, тому розраховуюсь і йду.
Повернувшись на вулицю, стою в задумі. Не хочу йти додому. Хочу бути з людьми, потребую відволіктися. Раптом зринає думка про бар «Лови Кайф», місце, де може статися що завгодно, – притулок ексцентризму. Ідеально! Підходжу до Вотер-Тауер-Плейс і сідаю на шістдесят шостий автобус до Чикаґо-авеню; виходжу на Деймен та сідаю на п’ятдесятий автобус, що прямує на північ. У автобусі тхне блювотою, я єдиний пасажир. Водій м’яким церковним тенором співає «Тиха ніч», і я бажаю йому щасливого Різдва, коли виходжу на Вабанші. Коли йду повз крамницю «Фікс Іт», починає падати сніг, кінчиками пальців ловлю великі мокрі сніжинки. Із бару долинає музика. Покинутий маревний залізничний шлях нависає над вулицею в блиску випарів натрію, коли відчиняю двері, хтось починає грати на трубі, гарячий джаз б’є мене в груди. Входжу в нього, мовби потопаю, власне, мені саме цього й потрібно.
Тут
Традиційна німецька яєчна локшина.
