приходить, розумію, що побачу його на один раз менше. І тепер усе змінилось. Я чогось хочу… Хочу, щоб Генрі щось сказав, зробив щось таке, що доводить, що все це не якийсь витончений жарт. Хочу. От і все. Я так хочу.
Бабуся Міґрем сидить біля вікна у блакитному кріслі з бильцями. Я сиджу на підвіконні з газетою на колінах. Ми розгадали десь половину кросворда. Я стала геть неуважною.
– Прочитай ще раз, дитинко, – просить бабуся.
– Двадцять униз. «Мавпа-черниця». Вісім літер, друга – «а», остання – «н».
– Капуцин. – Вона всміхається, її незрячі очі дивляться в мій бік. Для бабусі я лише темна тінь на світлому фоні. – Дуже добре, так?
– Так, це чудово. Блін, спробуй це: дев’ятнадцять по горизонталі, – «Не висовуй лікоть сильно із вікна». Дев’ять літер, друга – «у».
– Бурма Шейв[33]. Це було ще до тебе.
– Ех! Я ніколи так не зможу.
Встаю і потягуюся. Мені терміново треба пройтися. Кімната моєї бабусі затишна, але у ній зі мною стаються напади клаустрофобії. Стеля низька, шпалери з елегантними блакитними квіточками, блакитне ситцеве покривало, білий килим, і скрізь запах пудри, зубних протезів і старої шкіри. Бабуся Міґрем сидить струнко, в неї охайний вигляд. Волосся гарне, сиве, але все ж з рудуватим відтінком, який я успадкувала від неї; воно гарно кучерявиться, і вона заколює його шиньйоном. Бабусині очі схожі на блакитні хмаринки. Вона вже дев’ять років сліпа, але добре адаптувалася, і чудово орієнтується в будинку. Вона намагається навчити мене мистецтву розгадування кросвордів, але я не можу змусити себе сісти і розгадати хоча б один. Бабуся розгадувала їх ручкою. Генрі теж любить розгадувати кросворди.
– Прекрасний день, правда? – каже бабуся, відкинувшись у кріслі й потираючи кісточки пальців.
Киваю, а потім кажу:
– Так, але трохи вітряно. Мама там порається в саду, й вітер несе на неї усе.
– Це так схоже на Люсіль, – каже її мати. – Знаєш, дитино, я би хотіла прогулятися.
– Я щойно думала про це ж саме, – кажу. Вона всміхається, протягує мені руки, і я обережно допомагаю їй встати з крісла. Приношу наші пальта і пов’язую шарф навколо бабусиного волосся, щоби вітер не скуйовдив його. Потім ми повільно спускаємось сходами й виходимо через парадні двері. Ми стоїмо на доріжці. Повертаюся до бабусі:
– Куди ти хочеш піти?
– Ходімо в сад, – відказує вона.
– То досить далеко. О, мама махає нам рукою, давай помахаємо їй у відповідь. – Ми махаємо рукою мамі, яка зараз унизу біля фонтана. З нею Пітер, наш садівник. Він лишає розмову з нею й дивиться на нас, чекає, щоб ми йшли; відтак вони з мамою зможуть продовжити свою суперечку, що виникла, ймовірно, через нарциси чи півонії. Пітер любить сперечатися з мамою, але зрештою вона завжди домагається свого.
– Бабусю, до саду майже миля шляху.
– Клер, з моїми ногами все добре.
– Добре, тоді ходімо в сад. – Беру її за руку, і ми йдемо. Коли ми доходимо до краю лугу, питаю: – Йдемо під сонцем чи у тіні?
– Під
Крем для гоління. Фраза «Не висовуй лікоть сильно із вікна» – із дорожньої реклами цього крему.
