Він завжди думав, що має найпростакуватіше у світі обличчя, нічим не примітне, із якимось покірним виразом, якого він і сам не міг збагнути, із ледь помітними ознаками страху, яких він ніяк не міг позбутися. Звичайнісіньке обличчя, подумав він. Але кашкет усе змінював. Тепер у ньому було щось від провінційної Америки, трохи Ґрінвіча, трохи Коннектикуту. Тепер він був молодим чоловіком із власними доходами, який, скажімо, нещодавно закінчив Прінстон. До пари кашкету він придбав собі ще й люльку.
Він починав нове життя. Прощавайте, всі нікчеми, з якими він злигався і яким дозволяв крутитися навколо себе протягом останніх трьох років свого життя у Нью-Йорку. Він почувався так, як, за його уявленням, почувалися іммігранти, які полишили все в якійсь далекій країні, полишили своїх друзів, родичів і давні помилки й попливли до Америки. Аби почати все спочатку! Що б там не було з Дікі, він докладе всіх зусиль і містер Ґрінліф поважатиме його за це. Коли гроші містера Ґрінліфа закінчаться, він може й не повертатися до Америки. Він може знайти якусь цікаву роботу, приміром у готелі, де потребують кмітливого й показного юнака, що знає англійську. Або ж він може стати представником котроїсь європейської фірми й буде подорожувати по всьому світу. Або ж йому трапиться хтось, кому конче потрібен такий хлопець, як він, який може водити автівку, добре вміє оперувати цифрами, зможе розвеселити бабцю чи скласти чиїйсь доньці компанію на випускному балу. У нього було безліч талантів, а світ такий великий! Він присягнувся собі, що вхопиться за роботу, якщо знайде її. Головне – бути терплячим і наполегливим! Рухатися вперед і ніколи не здаватись!
– У вас часом немає «Посла» Генрі Джеймса? – запитав Том у службовця, який завідував бібліотекою першого класу. Він не знайшов тієї книжки на полицях.
– На жаль, немає, сер, – відказав службовець.
Том був розчарований. То була книжка, про яку питав його містер Ґрінліф. Том відчував, що має її прочитати. Він пішов до бібліотеки другого класу. Він знайшов ту книжку на одній із полиць, однак, коли її почали записувати й він назвав номер своєї каюти, службовець перепросив і сказав, що пасажири першого класу не мають права брати книжок з бібліотеки другого класу. Цього він і боявся. Том слухняно поставив книжку назад, хоча з легкістю міг би прикинутись, що повертає її на полицю, а тим часом заховати її під курткою.
Вранці він кілька разів обходив палубу, дуже повільно, аби інші пасажири, які теж прогулювалися кораблем, встигали двічі, а то й тричі обігнати його, доки він встигав завершити перше коло, а тоді примощувався у шезлонгу, смакував бульйон і знову поринав у роздуми про своє майбутнє. Після обіду він залишався у своїй каюті, насолоджуючись самотністю і комфортом, і спокійнісінько бив собі байдики. Інколи він сидів у поштовій кімнаті й на фірмовому папері з емблемою корабля задумливо писав листи Марку Прімінґеру, Клео чи Ґрінліфам. Листи Ґрінліфам він починав увічливими привітаннями й висловленням подяки за подарунковий кошик та комфортну каюту, а тоді розважався,
