Зважаючи на її доходи, ті чеки були просто насмішкою. Тітка Дотті завжди твердила, що його виховання коштувало їй більше, ніж їй виплатила страхова компанія після смерті його батька. Може, й так, але навіщо було постійно тицяти цим йому в обличчя? Невже нормальна людина буде дорікати цим дитині? Багато тіток і навіть чужих людей виховували дітей задарма й робили це із задоволенням.
Написавши листа тітці Дотті, Том підвівся і трохи прогулявся палубою, струшуючи з себе сумовиті думки. Він завжди лютував, коли писав їй. Він обурювався від того, що мусить бути з нею ввічливим. Однак до цього часу він хотів, аби вона знала, де він був, бо таки потребував її нікчемних чеків. Довелось написати їй чимало листів, повідомляючи все нові й нові адреси, але зараз він не мав потреби в її грошах. Тепер він не залежатиме від неї, ніколи.
Раптом йому пригадався один літній день, коли йому було близько дванадцяти, він разом із тіткою Дотті та ще якоюсь її приятелькою мандрували країною, і їхня автівка потрапила в затор. Надворі було спекотно, і тітка Дотті вирядила його з термосом до заправки, аби він набрав холодної води, як зненацька автівки знову рушили. Він пригадав, як біг поміж автівками, що повільно тягнулися дорогою, щоразу майже торкаючись дверей автівки тітки Дотті, але ніяк не міг досягнути до них, бо вона повільно котила її за іншими й не хотіла зупинитися й почекати на нього бодай хвилю, а тільки визирала у вікно й гукала: «Швидше, швидше, черепахо!» Коли він врешті наздогнав її і сів до автівки, заливаючись сльозами образи та гніву, тітка Дотті весело сказала своїй приятельці: «Мамин синочок! Чортів мамин синочок! Як і його татусь!» Дивовижно, як він міг вирости нормальним після такого ставлення. І чого це, не міг зрозуміти Том, тітка Дотті вважала його батька маминим синочком? Чи могла вона бодай чимось це довести? Аж ніяк.
Лежачи в шезлонгу й підкріплюючи свої моральні сили навколишніми розкошами, а фізичні – великою кількістю смачної їжі, Том намагався об’єктивно оцінити своє минуле. Останні чотири роки були здебільшого коту під хвіст, і він цього не заперечував. Кілька випадкових підробітків, довгі й нестерпні періоди безробіття, які призвели до того, що від постійної потреби в грошах він втратив віру в себе, а також злигався з якимись недоумками, аби лише не бути самотнім або через вигоду, яку вони могли йому запропонувати, хай навіть тимчасово, як це було з Марком Прімінґером. Небагато причин для гордості, зважаючи на те, що колись він приїхав до Нью-Йорка, сповнений надій на яскраве майбутнє. Хотів стати актором, хоча у свої двадцять років не мав ані найменшого уявлення, як важко це може бути. У нього не було ані підготовки, ані таланту. Але він думав, що таланту йому не бракує і треба лишень показати продюсерові кілька своїх пародій на кшталт «театру одного актора» – приміром, як місіс Рузвельт після відвідин клініки для неодружених матерів робить свої записи під назвою «Мій день», та й по всьому – однак три категоричні відмови відбили в нього все бажання й поховали його надії. У нього не було заощаджень, тому він узявся за першу-ліпшу роботу на вантажному судні, що перевозило
