він теж прогадав. Йому подали таріль із різними видами смаженої риби. Третя страва (Том був переконаний, що йому принесуть якийсь десерт) виявилась тарілочкою із двома невеликими червонуватими рибинами. Ох, Неаполь! Але Том не переймався їжею. Він уже встиг розвеселитися, скуштувавши тутешнього вина. Ліворуч удалині, понад зазубреною вершиною гори Везувій, здіймався майже повний місяць. Том спокійно споглядав цю картину, наче бачив її вже сотню разів. Далі берег завертав убік і там, за Везувієм, знаходилось містечко Річарда.
Наступного ранку об одинадцятій він сів на автобус. Дорога тягнулася вздовж узбережжя, минаючи невеликі містечка, де автобус робив короткі зупинки, – Торре-дель-Греко, Торре-Аннунціата, Кастелламмаре, Сорренто. Том зацікавлено прислухався до їхніх назв, які вигукував водій. Після Сорренто дорога зробилася вузенькою і тепер тулилася до прямовисної скелі – щось схоже Том бачив на фотографіях у Ґрінліфів. Час від часу біля самої води з’являлися поодинокі селища, він бачив білі хатинки, наче розкидані хлібні крихти, і темні цятки – голови людей, що плавали недалеко від берега. Том помітив посеред дороги величезний валун, який, імовірно, відколовся від скелі. Водій спокійнісінько об’їхав його й гукнув:
– Монджибелло!
Том зірвався на ноги та стягнув із полиці свою валізу. Іншу валізу було прикріплено до даху автобуса, і її зняв для нього помічник водія. Автобус рушив, а Том залишився стояти на узбіччі, наодинці зі своїми валізами. У нього над головою виднілися будинки, які щосили чіплялися за скелю. Унизу теж були будинки, їхні вкриті черепицею дахи вирізнялися на фоні блакитного моря. Наглядаючи за своїми валізами, Том зайшов до невеликого будиночка із табличкою «ПОШТА» на фасаді й запитав у чоловіка за скляною перегородкою, де знаходився будинок Річарда Ґрінліфа. Том автоматично звернувся до нього англійською, але здавалося, що чоловік його зрозумів, тому що вийшов з-за своєї перегородки, з порога показав йому в той бік, звідки він приїхав автобусом, і додав італійською зрозумілу, на його думку, вказівку, як туди дістатися:
– Sempre seeneestra, seeneestra![7]
Том подякував і запитав, чи може на певний час залишити на пошті обидві свої валізи, і чоловік, здавалося, зрозумів і це, бо допоміг йому затягнути валізи всередину.
Йому довелося запитати ще двох людей, де був будинок Річарда Ґрінліфа, і скидалося на те, що всім знали, де він, а третя людина навіть змогла показати його – великий двоповерховий будинок із залізною брамою, що виходила на дорогу, і терасою, що нависала над крутим обривом. Том подзеленькав у металевий дзвоник поряд із брамою. З дому, витираючи руки об фартух, вийшла італійка.
– Містер Ґрінліф? – із надією запитав Том.
Жінка посміхнулась і щось довго пояснювала італійською, а тоді показала вниз, у бік моря. Тому здалося, що вона весь час повторювала слово «єврей».
Том кивнув.
Постійно ліворуч, ліворуч! (
