не було нічого вартого уваги. У кутку над терасою розташовувалась кімната Дікі – майже без меблів, якась порожня й гола, з самим тільки ліжком, комодом і кріслом-гойдалкою, які, здавалося, загубилися у цій пустці та стояли кожен окремо, а ліжко було вузьким, трішки ширшим за односпальне. Три інших кімнати другого поверху були взагалі невмебльовані й необжиті. В одній із них були тільки купка дров і якісь обрізки полотен. У жодній із кімнат не було ознак присутності Мардж, зокрема й у спальні Дікі.
– Чи не хотів би ти якось поїхати разом зі мною до Неаполя? – запитав Том. – Дорогою сюди мені не випало можливості роздивитися місто.
– Згода, – відказав Дікі. – Ми з Мардж збираємось туди в суботу по обіді. Ми вечеряємо там ледь не кожної суботи, а тоді дозволяємо собі повернутись назад на таксі або наймаємо візника. Можеш приєднатися до нас.
– Я б хотів поїхати вдень або серед тижня, щоб побачити місто, – сказав Том, сподіваючись здихатися присутності Мардж у цій поїздці. – Чи ти весь день зайнятий малюванням?
– Та ні. У понеділок, середу й суботу о дванадцятій звідси до Неаполя вирушає автобус. Гадаю, ми могли б поїхати завтра, якщо хочеш.
– Залюбки, – погодився Том, хоча й не був достеменно впевнений, що Дікі не запросить іще й Мардж. – Мардж католичка? – поцікавився Том, коли вони спускалися сходами.
– Та ще й яка! Десь півроку тому її навернув один італієць, у якого вона вклепалась. Але ж він умів плескати язиком! Він провів тут кілька місяців, відпочивав після травми, яку отримав під час катання на лижах. А після втрати Едуардо Мардж утішає себе, поринувши в його релігію.
– А мені чомусь здавалося, що вона закохана в тебе.
– У мене? Що за нісенітниці!
Коли вони вийшли на терасу, страви вже стояли на столі. Там навіть було ще свіженьке печиво з маслом, що його спекла Мардж.
– Ти знав у Нью-Йорку Віка Сіммонса? – звернувся Том до Дікі.
Він володів мистецьким салоном, у якому збиралися нью-йоркські художники, письменники й танцівники, але Дікі не знав його. Том назвав йому ще двох-трьох людей, однак знову безуспішно.
Том сподівався, що Мардж, випивши каву, піде, але вона залишилась. Коли дівчина на мить покинула терасу, Том сказав:
– Часом не хочеш повечеряти сьогодні в моєму готелі?
– Дякую за запрошення. О котрій?
– Може, о пів на восьму? Щоб мати час на кілька коктейлів перед вечерею. Зрештою, це за рахунок твого батька, – із посмішкою додав Том.
Дікі засміявся.
– Домовились, коктейлі та пляшечка хорошого вина. Мардж! – Дівчина якраз повернулася на терасу. – Сьогодні ми вечеряємо в «Мірамарі», нас пригощає мій татусь містер Ґрінліф!
Отже, Мардж теж вечеряла з ними, і Том не міг нічого з цим вдіяти. Як-не-як, за все платив батько Дікі.
Вечеря видалася непоганою, однак у присутності Мардж Том не міг говорити все,
