повернутись додому.
– Що ти маєш на увазі? – насупився Дікі. – Оплатив дорогу?
– Так. – То був його останній шанс або зацікавити Дікі, або ж відштовхнути його остаточно. Зараз Дікі або розрегочеться, або з відразою хрясне за собою дверима. Та ось кутики його рота потягнулися вгору й на обличчі Дікі з’явилася уже знайома Томові посмішка.
– Оплатив дорогу! Хто б міг подумати! Він, мабуть, у відчаї? – Дікі зачинив двері й залишився в номері.
– Він підійшов до мене в одному з барів у Нью-Йорку, – продовжив Том. – Я сказав, що ми з тобою ніколи не були близькими друзями, але він був упевнений, що я зможу тебе вмовити, якщо приїду сюди. Тож я пообіцяв, що спробую.
– А як він тебе знайшов?
– Через Шріверів. Я й сам їх добре не знаю, одначе… Вони запевнили твого батька, що я твій друг і зможу тебе переконати.
Обидва засміялися.
– Я не хочу, щоб ти думав, ніби я збираюся викачувати з твого батька гроші, – сказав Том. – Я сподіваюся незабаром знайти якусь роботу в Європі й повернути йому гроші за дорогу. Він придбав для мене квиток туди й назад.
– Ой, та не переймайся! Він запише ці гроші до витрат компанії «Бурк-Ґрінліф». Можу собі уявити, як тато підійшов до тебе в барі! До речі, який це був бар?
– «У Рауля». Насправді ж він побачив мене ще в «Зеленій клітці» і звідти пішов за мною. – Том розглядав обличчя Дікі, намагаючись зрозуміти, чи знайома йому назва «Зелена клітка», адже бар був досить відомим, але скидалося на те, що Дікі про нього не чув.
Вони спустилися до готельного бару, аби щось випити. Пили за здоров’я Герберта Річарда Ґрінліфа.
– До мене щойно дійшло, що сьогодні неділя, – сказав Дікі. – Мардж пішла до церкви. Ходімо до нас на обід. У неділю в нас завжди курка. Знаєш, стара американська традиція – їсти в неділю курку.
Дорогою Дікі хотів зайти до Мардж – раптом вона ще вдома. Вони піднялися кількома сходинками, що тулилися до крутої скелі та збігали до самісінької дороги, перетнули чийсь сад і знову піднялися сходами. Будинок Мардж був неохайною одноповерховою будівлею, до якої примикав занедбаний садочок. Посеред стежки, що вела до дверей, валялися кілька відер і садовий шланг, а на присутність тут жінки вказували яскраво-червоний купальник і ліфчик, що висіли на підвіконні. Крізь відчинене вікно Том побачив завалений усякою всячиною стіл і друкарську машинку.
– Привіт! – відчинивши двері, сказала Мардж. – Вітаю, Томе! Де ти пропадав увесь цей час?
Вона запропонувала їм щось випити, але виявила, що джину в її пляшці залишилося тільки на денці.
– Байдуже, ми все одно йдемо до мене на обід, – сказав Дікі. Він пройшов її спальнею-вітальнею так, наче був у себе вдома й сам частково тут мешкав. Схилився над горщиком, у якому росла якась крихітна рослинка, і ніжно торкнувся пальцем її листочків. – Том хоче розказати тобі щось дуже смішне, – сказав він. – Ну ж бо, розкажи їй, Томе.
Том перевів подих і почав свою
