суб’єкта, негарного, попри всі його намагання вдавати красеня. Якщо до того ж його посадили за один із найкращих столів. Якщо у нього вимкнута мобілка. Якщо біля нього постійно крутиться офіціант, знову й знову запитуючи, чи йому чогось не треба. Якщо той чоловік не вважає за потрібне навіть відповідати, а тільки вряди-годи робить заперечливі знаки рукою, то Ігор може не сумніватися: він бачить перед собою якусь важливу птицю.
Він дістає з кишені банкноту в п’ятдесят євро й віддає офіціантові, який починає виставляти на стіл тарілки й прибори.
– Хто отой пан у вилинялій синій футболці? – запитує він, показавши очима в напрямку столу.
– Джавіц Вайлд. Дуже велика цяця.
Чудово. Після такої непримітної особи, як та дівчина на пляжі, Джавіц був би ідеальним варіантом. Не знаменитість, але особа надзвичайно впливова. Один із тих, безперечно, котрі вирішують, хто має перебувати у світлі юпітерів, сам же воліє ховатися десь у тіні, бо й без того знає собі ціну. Це ті, хто смикає за шворки маріонеток, домагаючись, щоб їх визнали обранцями долі, яким заздрить увесь світ, аж поки одного дня невідомо з якої причини вони вирішують перетнути ці шворочки, і їхні ляльки падають, утративши не лише могутність, а й життя.
Це чоловік із Суперкласу.
А це також означає, що друзі в нього нещирі, а ворогів багато.
– Дозвольте ще одне запитання. Чи дозволено руйнувати світи в ім’я високого кохання?
Офіціант засміявся.
– Ви, пане, Бог чи, може, гей?
– Ніхто з двох. Але дякую навіть за таку відповідь.
Він розуміє, що припустився помилки. По-перше, йому не потрібне нічиє схвалення, щоб виправдати свої дії. Він переконаний у тому, що якщо всі на планеті колись помруть, то нехай хтось втратить своє життя в ім’я чогось більшого. Так було від самого початку часів, коли чоловіки приносили себе в жертву, щоб прогодувати своє плем’я, коли невинних дівчат віддавали жерцям, щоб у такий спосіб утихомирити гнів драконів і богів. По-друге, даремно він привернув до себе увагу людини сторонньої, показавши їй, що цікавиться чоловіком, який сидить неподалік від його столу.
Звичайно, офіціант уже про все забув, але не варт наражатися на непотрібний ризик. Ігор переконує себе, що немає нічого дивного, коли на кінофестивалі люди намагаються одержати якісь відомості одне про одного, і немає нічого дивного також у тому, коли вони платять за таку інформацію. Він уже робив це сотні разів, у найрозмаїтіших ресторанах світу, й немає найменшого сумніву, що й сам він не раз був об’єктом такої цікавості – і хтось платив офіціантові за те, щоб довідатися, хто він такий, щоб його посадили за кращий стіл або допомогли йому надіслати якесь таємне повідомлення. Офіціанти не тільки звикли до такої поведінки клієнтів, але й постійно чекають, коли ті звернуться до них із якимсь запитанням і тицьнуть їм за це гроші.
Ні, звичайно, офіціант нічого не пригадає. Перед Ігорем його
