було байдужісінько, б’ють вони її чи не б’ють, то вони відразу втратили до неї інтерес. Проте в ті хвилини, після кожного удару, який вона одержувала, Габріела думала: «Я стану великою актрисою. І всім вам, усім до одного, колись стане соромно за те, що ви сьогодні так повелися зі мною».
Хто каже, що діти неспроможні зрозуміти, чого вони хочуть від життя?
Дорослі.
А коли ми виростаємо, то віримо, що саме вони наймудріші, що саме їм притаманна найбільша у світі розважливість. Багато дітей опинялися в такому самому становищі, коли їм доводилося грати на сцені божевільного Капелюшника, Сплячу Красуню, Аладдина або Алісу, – і в ту мить вони вирішували назавжди покинути світло рампи й відмовитися від оплесків публіки. Проте Габріела, яка до одинадцятирічного віку не програла жодної битви, була найрозумнішою, найгарнішою й одержувала найкращі у класі оцінки, десь у глибині своєї підсвідомості зрозуміла: «Якщо я змирюся тепер, я пропала».
Бо одне діло було дістати хлости від односумів – вона й сама могла відлупцювати кого завгодно. І зовсім інше – змиритися з поразкою на все подальше життя. Бо всі ми дуже добре знаємо: те, що починається із забутої репліки на сцені театру, із невміння танцювати так само добре, як інші, глузувань із приводу твоїх занадто тонких ніг або завеликої голови – а з цим зустрічається кожна дитина, – може привести до двох радикально протилежних наслідків.
Одні діти – а таких завжди менше – вирішують помститися кривдникам і обіцяють собі, що стануть найкращими в тій справі, в якій усі вважають їх цілковитими нездарами.
«Одного дня ви ще мені позаздрите», – думають вони.
Проте більшість вважають, що досягли своєї крайньої межі й далі їх чекають одні невдачі. Вони виростають невпевненими в собі, надто слухняними (хоч завжди мріють про той день, коли стануть нарешті вільними і їм буде дозволено робити все, що їм заманеться), вони одружуються тільки для того, щоб ніхто не казав, ніби вони такі негарні, що й знайти собі пару не зможуть (хоч у глибині душі і надалі вважають себе вкрай негарними), народжують дітей, щоб ніхто не казав, ніби вони на це неспроможні (хоч і справді хочуть мати дітей), добре вдягаються, щоб ніхто не казав, ніби вони вдягаються погано (хоч і знають, що про них так все одно казатимуть, незалежно від того, як вони вдягатимуться).
Про епізод із п’єсою всі в школі забули вже через тиждень. Але Габріела твердо постановила, що настане день, коли вона приїде до цієї самої школи як актриса, знаменита в усьому світі, із секретарями, особистою охороною, фотографами та легіоном фанів. Вона зіграє в благодійній виставі на користь дітей-сиріт у тій же таки «Алісі в Країні Дивовиж», це стане сенсацією, і друзі її дитинства скажуть: «А ми ж колись грали з нею на одній сцені!»
Мати хотіла, щоб дочка вивчилася на інженера-хіміка; тож коли вона закінчила школу, батьки віддали її навчатися до Іллінойського технологічного інституту. Вдень вона вивчала структуру протеїнів та бензолу,
