тому, чого вимагає логіка: її вбрання завжди відзначається великою скромністю. Досі це давало свої результати, вона справляла враження молодшої, аніж є. Вона сподівається, що те саме буде й у Канні.
Груди, сідниці, стегна. Немає нічого дивного в тому, що тепер вони звертають увагу лише на це. Але настане день, коли вони побачать, на що вона спроможна.
Вона випила вранішню каву, й потроху до неї стало доходити, чому сьогодні в неї такий поганий настрій. Вона опинилася в оточенні чи не найгарніших жінок у світі! Хоч вона й себе не вважає негарною, а проте не має жодної можливості змагатися з ними. Вона мусить добре обміркувати, щó їй робити. Зважитися на цю подорож їй було нелегко, грошей у неї обмаль, а ще менше часу на те, щоб укласти контракт. Вона вже побувала в кількох місцях протягом двох перших днів кінофестивалю, роздала кільком людям автобіографію, свої фото, але все, чого вона досягла, – це запрошення на вчорашню вечірку, яка відбулася в ресторані найнижчої категорії, де гриміла досить вульгарна музика й не було нікого з Суперкласу. Щоб позбутися скутості, вона випила більше, аніж міг витримати її організм, і втратила усвідомлення того, де вона є і що вона робить. Усе здавалося їй дивним і чужим – Європа, манера вдягатися, фальшива веселість усіх, хто був там присутній, адже всім хотілося бути запрошеними на якусь набагато важливішу подію, а не збувати час у тій нікчемній забігайлівці, слухати набридливу й примітивну музику, гучно розмовляти про те, як добре живеться іншим, та про несправедливість можновладців.
Габріелі вже остогидло розмовляти про несправедливість можновладців. Вони такі, які вони є, й більше сказати тут немає чого. Вони обирають тих, кого хочуть, їм не треба нікому нічого пояснювати, ні перед ким виправдовуватися – а тому їй треба обміркувати план. Немає сумніву, що багато інших дівчат, яких змагає та сама мрія (але які, безперечно, поступаються їй талантом), роздають тут автобіографії та свої світлини; продюсери, що прибули на кінофестиваль, певно, завалені течками, дисками DVD, візитівками та пластиковими папками з інформацією про претенденток.
Де ж вихід? Як можна виділитися в цій юрмі?
Треба добре поміркувати. Вона більше не матиме такої нагоди, як ця, й передусім тому, що витратила майже всі свої гроші на цю далеку подорож. І – що найжахливіше – вона скоро буде стара. Двадцять п’ять років. Її остання нагода, останній шанс.
Вона п’є каву, дивлячись у невеличке вікно, яке виходить у глухий завулок. Звідти видно лише тютюнову крамничку та малу дівчинку, яка гризе шоколад. Атож, це її остання нагода. Вона сподівається, що зможе використати її набагато ліпше, ніж першу.
Пам’ять повертає її далеко назад, у ті часи, коли їй було 11 років і вона вийшла на сцену у своїй першій шкільній виставі; це було в Чикаго, де минуло її дитинство й де вона навчалася в одному з двох найдорожчих коледжів того регіону. Проте її бажання перемогти народилося не з одностайних оплесків тамтешньої публіки, що складалася з батьків, матерів, інших родичів та вчителів.
Радше навпаки:
