притаманна вада, якою наділені всі люди твого віку: ти вважаєш себе розумнішою за всіх інших. Як тільки я тебе відпущу звідси, ти підеш прямісінько до поліції. Кров у неї застигла. То вони сидітимуть на цій лаві протягом цілого дня? Він усе одно вистрелить, адже вона знає його в обличчя…
– Ви пообіцяли, що не станете стріляти.
– Ще раз обіцяю, що не стрілятиму, якщо ти поводитимешся як людина доросла й не вважатимеш мене за дурня. Атож, він має слушність. А показати себе людиною дорослою – це розповісти йому щось також про себе. Можливо, їй пощастить розбудити співчуття, яке завжди дрімає в душі кожного психа. Вона розповість йому, що й сама перебуває в такому становищі, хоч це й не зовсім буде правдою.
Повз них пробігає хлопець із навушниками у вухах, який навіть не завдав собі клопоту поглянути в їхній бік.
– Я живу з чоловіком, який перетворив моє життя на пекло, проте я неспроможна покинути його.
Вираз очей в Ігоря змінюється. Олівія втішає себе думкою, що знайшла спосіб вислизнути з пастки. «Будь розумною. Намагайся не дратувати його, думай про дружину чоловіка, що сидить із тобою поруч».
Будь правдивою.
– Він забороняє мені зустрічатися з друзями. Ревнує до всіх на світі, хоч сам не обминає жодної жінки. Хоч би що я робила, йому все не так, каже, я не вмію себе шанувати. Відбирає в мене навіть ті невеличкі гроші, що їх я одержую як комісійні за проданий товар.
Росіянин сидить мовчки, дивлячись на море. Набережна наповнюється людьми. А що як вона просто підхопиться на ноги й кинеться навтіки? Чи наважиться він вистрелити? І чи справжній у нього пістолет?
Але вона відчуває, що торкнулася теми, яка його по-справжньому зацікавила. Тому ліпше не ризикувати – вона добре пам’ятає, яким був його погляд і його голос кілька хвилин тому.
– Та все одно я неспроможна його покинути. Навіть якби з’явився чоловік набагато кращий, набагато великодушніший і багатший, я не проміняла б на нього мого коханого. Я не мазохістка, я не отримую втіхи від того, що мене безперервно принижують, але я кохаю його.
Вона відчула, як дуло пістолета знову вперлося їй у ребра – певно, вона сказала щось не так.
– Я зовсім не такий чоловік, як твій падлючий коханець, – у голосі росіянина тепер звучать ноти глибокої ненависті. – Я дуже багато працював, щоб надбати все, що тепер маю. Працював тяжко, мене нещадно били, я витримав удари, я боровся чесно, хоч іноді й мусив бути твердим і невблаганним. Я завжди був добрим християнином. Я маю впливових друзів і я ніколи не був невдячним щодо них. Усе, що я робив, я робив як годиться.
Я нікого не знищував на своєму шляху. Завжди, коли була можливість, я дозволяв своїй дружині робити все, що їй хотілося, й ось результат, я сам-один, я самотній. Атож, мені доводилося вбивати людей під час тієї ідіотської війни, але я ніколи не втрачав почуття реальності. Я не належу до тих травмованих ветеранів війни, які заходять до ресторану й усіх поливають кулеметним вогнем.
