пишаюся, що вони залучили до своєї роботи й мене. Колинебудь хтось сюди приїде й зуміє оцінити їхню справжню вартість. Будь ласка, ідіть собі далі своєю дорогою, вам неважко буде знайти людину, яка залюбки вислухає все, що ви захочете їй сказати.
Ігор дістає з кишені жмут банкнот і обережно кладе їх біля її товару.
– Пробач, якщо я тебе неумисне образив. Я сказав це лише для того, щоб ти знизила ціну. Дуже радий познайомитися з тобою, мене звуть Ігор Далев. Я лише вчора прибув із Москви, й думки мені трохи плутаються через різницю в часі.
– Мене звати Олівія, – каже дівчина, вдавши, ніби вірить його брехні.
Не запитавши дозволу, він сідає поруч із нею. Вона трохи відсувається.
– Про що вам хочеться поговорити?
– Візьми спочатку гроші.
Олівія вагається. Але, розглянувшись навкруги, розуміє, що їй нема чого боятися. На єдиній дозволеній для проїзду смузі вже з’явилися перші автомобілі, група молодиків прямують на пляж, по тротуару наближається літнє подружжя. Дівчина кладе гроші до сумочки, не порахувавши, скільки там їх є, – вона вже має достатній досвід, аби зрозуміти, що їх там більше, ніж досить.
– Дякую, що прийняла мою пропозицію, – відповідає росіянин. – Про що я хочу поговорити? Власне кажучи, ні про що важливе.
– Ви сюди приїхали з якоїсь причини. Ніхто не приїздить до Канна в той період, коли місто стає нестерпним і для його жителів, і для туристів.
Ігор дивиться на море й закурює сигарету.
– Куріння шкодить здоров’ю.
Він пускає повз вуха її зауваження.
– У чому ти бачиш сенс життя? – запитує він.
– У коханні.
Олівія усміхається. Їй приємно, що день для неї починається саме так – розмовою про щось високе, а не про ціну на її товар або про те, як одягнений той або той із перехожих.
– А в чому бачите його ви?
– Теж у коханні. Але я вважав також, що треба заробити багато грошей, аби показати моїм батькам, що я спроможний домагатися в житті успіху, що я – переможець. Я зробив це, й сьогодні вони пишаються мною. Я познайомився з чудовою жінкою, створив родину, мені хотілося мати дітей, шанувати й боятися Бога. Проте діти не народилися.
Олівія подумала, що було б неделікатно запитувати його, чому так сталося. Розмовляючи бездоганною французькою мовою, цей сорокарічний чоловік розповідає далі:
– Ми хотіли були взяти дитину на виховання. Десь два або три роки ми про це думали. Але життя набувало дедалі більших обертів – подорожі, святкування, зустрічі, ділові контакти.
– Коли ви сіли тут, щоб поговорити зі мною, ви здалися мені ексцентричним мільйонером, який шукає пригод. Але мені приємно поговорити з вами на ці теми.
– А ти думаєш про своє майбутнє?
– Думаю і мрію про те саме, що й ви. Мені теж хотілося б мати дітей.
Вона зробила паузу, бо не хотіла завдати прикрості товаришу, що з’явився в неї
