вони не розуміють, що бути щасливим – так просто? Чого треба дівчині, яка щойно тут пробігла, у джинсах та в білій блузці? Яка нагальна справа так заполонила її увагу, що вона не помічає ані чудового сонячного дня, ані синього моря, ані дітлахів у колясках, ані пальм на морській набережній?
«Даремно ти так поспішаєш, дівчино! Тобі однаково не втекти від тих двох, яких не можна відокремити від людського життя: Бога й смерті. Бог супроводжує кожен твій крок і гнівається, коли бачить, що ти не вмієш цінувати чудесну радість життя. А чи приділяєш ти належну увагу смерті? Адже ти щойно пробігла повз мертве тіло й нічого не помітила». Ігор кілька разів пройшов повз те місце, де скоїв убивство.
Потім подумав, що його ходіння туди-сюди може викликати підозру, й вирішив зупинитися на обачній відстані, за двісті метрів від того місця, і стояв там, спершись на балюстраду, якою був відгороджений пляж, і надівши темні окуляри (у цьому не було нічого підозрілого – й не тільки тому, що день був сонячний, а й тому, що темні окуляри у славетних місцях є ознакою статусу).
Він не міг не дивуватися тому, що був уже майже полудень, а ніхто досі не помітив мертву людину на головній вулиці міста, до якого в той період була прикута увага всього світу.
Та ось до лави наближаються чоловік і жінка, вочевидь роздратовані. Побачивши, що дівчина не працює, вони починають кричати на Сплячу Красуню; то її батьки. Чоловік трясе її за плечі. Наступної миті жінка нахиляється і затуляє дівчину від Ігоря.
Ігор виразно уявляє собі, щó буде далі.
Лунає жіночий зойк. Батько судорожним рухом вихоплює з кишені мобільний телефон і відступає трохи вбік. Мати трясе дочку, але її тіло не подає жодних ознак життя. Перехожі з’юрмлюються навколо місця події; тепер і він може скинути свої чорні окуляри й підійти ближче – зрештою, він буде лише одним цікавим із натовпу.
Мати плаче, тримаючи дівчину в обіймах. Якийсь молодик відтручує її й намагається зробити дівчині штучне дихання, ротом у рот, але незабаром полишає свої спроби – обличчя Олівії вже злегка забарвилося в ліловий колір.
– «Швидку»! Викличте «швидку»!
Кілька людей набирають один і той самий номер, усі почувають себе потрібними й корисними. Удалині вже чути звук сирени. Крики матері стають усе розпачливішими, якась дівчина обіймає її і просить заспокоїтися, але вона її відштовхує. Хтось намагається утримати труп у сидячій позі, хтось каже, щоб його поклали на лаву, але сподіватися на порятунок уже не доводиться.
– Не сумніваюся, це передозування наркотиком, – коментує подію хтось поруч із Ігорем. – Наша молодь сама себе знищує.
Ті, хто почув ці слова, згідливо кивають. Ігор незворушно спостерігає, як під’їздить бригада «швидкої допомоги», як із машини дістають апаратуру, намагаються оживити серце електричними розрядами великої потужності, найдосвідченіший із лікарів дивиться на все це, нічого не кажучи, бо знає, що тут уже нічого
