Не мала вона також і слідів світлої, рожевої і пінистої крові з легенів. Наконечник був увесь покритий темним, багатим червоним. Наконечник прошив серце. Мільва не мусила тепер таїтися та підходити крадькома, не чекав її і довгий марш по слідах. Козел, без сумніву, лежав мертвим у гущавині не далі як за сто кроків від галявинки, у місці, яке їй викаже кров. А підстрелений у серце козел мав після кількох стрибків стікати кров’ю, тож вона знала, що знайде слід із легкістю.
Через десять кроків вона знайшла слід, пішла по ньому, знову занурившись у думки і спогади.
Вона дотрималася даної відьмакові обітниці. Вона повернулася до Брокілону навіть раніше, ніж обіцяла, через п’ять днів після Свята Жнив, через п’ять днів після нового місяця, що починав у людей місяць серпень, а в ельфів – Ламмас[7], сьомий, передостанній savaed року[8].
Переправилися через Стрічку на світанку, вона і п’ятеро ельфів. Командо, яке вона вела, нараховувало спочатку дев’ятьох кінних, але жовніри з Брюґґе увесь час ішли по їхніх слідах, у трьох стайє перед річкою повисли в них на плечах, притиснули, відступили тільки над Стрічкою, коли в імлі світанку замаячив попереду Брокілон на правому березі. Жовніри Брокілону боялися. Це їх урятувало. Переправилися. Ледь живі від утоми, поранені. І не всі.
Вона мала для відьмака новини, але була переконана, що Ґвинблейдд усе ще у Коль Серрай. Вона мала намір піти до нього тільки близько полудня, добряче виспавшись. Здивувалася, коли він раптом, наче дух, випірнув із тумана. Мовчки сів поряд, дивлячись, як вона мостить собі лігвище, укладає попону на купу хмизу.
– Ото в тебе терпцю немає, – сказала насмішкувато. – Відьмаче, я з ніг валюся. День і ніч у сідлі, жопи нє відчуваю, а мокра – до пупа, бо тіки вранці ми, наче вовки, надрічним ложем скрадалися…
– Прошу тебе. Ти щось довідалася?
– Довідалася, – пирхнула вона, розшнуровуючи і стягуючи намочені чоботи – ті опиралися. – І без проблєм, бо голосно про те балакають. Шо та твоя панна – таке велике цабе, того ти мені нє сказав! Думала я: пасербиця твоя, здихля якась, сирота, долею скривджена. А тут маєш: цінтрийська принцеса! Ха! А може, і ти – князь перевдягнений?
– Кажи, прошу.
– Нє отримають її вже королі у свої руки, бо та твоя Цірілла, як виявилося, з Танедду просто до Нільфгарду втекла, напевне із тими магіками, шо зрадили. А у Нільфгарді імператор Емгир із помпою її прийняв. І знаєш шо? Кажуть, оженитися на ній здумав. А зара’ дай мені відпочити. Хочеш, поговоримо, як висплюся.
Відьмак мовчав. Мільва розвісила мокрі онучі на лапатій гілці, так, аби знайшло ті сонце, як зійде, шарпнула клямру пояса.
– Роздягнутися хочу, – буркнула. – Шо ти тут стоїш? На приємніші звістки ти ж не міг сподіватися? Нічого тобі вже нє загрожує, ніхто про тебе нє пита, перестали тобою шпигуни займатися. А дівка твоя втекла від королів, імператрицею буде…
– То певна звістка?
– Зара’
Ламмас (або Лугнасад чи Лунаса) – свято врожаю в кельтській традиції. Відзначалося 1 серпня як свято початку осені й мало символіку полегшення долі землі, що страждає під тягарем стиглих плодів – у садах і на ланах. Але ж звернімо увагу на характерний момент: у світі відьмака період проходження планети навколо сонця (календарний рік) до останнього дня збігається із дванадцятьма місячними місяцями (на відміну від нашого, де, щоб зберегти збігання календарів сонячного й місячного, доводиться додавати день раз на 16–17 місяців).
Повна схема ельфійського календарного року й співвідношення його зі звичним людським календарем чекатиме читачів у наступному томі саги, у «Вежі Ластівки».
